Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Ходімо!— гукнула вона.
Джон озирнувся на інших і пішов за дівчиною. Вона привидом линула між дерев. Над нею мерехтіла біла краса, наче зіткана з шумовиння, пахло старими стовбурами і кропивою. Флер зникла. Він подумав, що згубив її, і раптом мало не наскочив на неї: вона стояла нерухомо.
— Правда, чудово?— вигукнула вона, і Джон відповів:
— Так!
Вона простягла руку, зірвала Яблуневий цвіт і стала крутити його в руках.
— Можна, я зватиму вас просто Джон? І на ти?
— Звичайно, можна.
— От і гаразд! Але ти знаєш, що наші родини ворогують?
Джон весь похолов:
— Ворогують? Чому?
— Романтично й безглуздо. Саме тому я й вдала, що досі ми ніколи не зустрічалися. А знаєш, устаньмо завтра рано й погуляємо вдвох до сніданку, щоб з'ясувати все. Я не люблю марудитися, а ти?
Джон пробурмотів у захваті, що він згоден.
— Отже, о шостій. А твоя мати, по-моєму, дуже вродлива.
Джон палко підхопив:
— Авжеж, дуже.
— Я люблю красу в усіх її виявах,— провадила Флер,— але щоб вона неодмінно хвилювала. Проте грецького мистецтва я не визнаю.
— Як! Навіть Евріпіда?
— Евріпіда? Ой ні! Я не терплю грецьких трагедій: вони страшенно довгі. Я вважаю, що краса завжди швидкоплинна. Я, наприклад, люблю подивитися на якусь картину і втекти. Не люблю, коли одразу багато чогось. Поглянь!— Вона підняла яблуневий цвіт до місячного проміння.— Як на мене, це краще, ніж увесь сад.
І раптом другою рукою вона схопила Джона за руку.
— По-моєму, найогидніше в світі — це обережність. А ти як гадаєш? Понюхай місячне світло!
Вона кинула в нього квіткою, і запаморочений Джон погодився, що обережність — найогидніша річ у світі, і, нахилившись, поцілував пальці, що тримали його руку.
— Гарно й по-старосвітському,— спокійно мовила Флер — Ти нестерпно мовчазний, Джоне. Хоч я люблю мовчанку, коли вона раптова.— Вона відпустила його руку.— Ти, мабуть, подумав тоді, що я згубила хусточку навмисне?
— Ні!— вигукнув Джон, глибоко вражений.
— Так от, я навмисне її впустила. Ходімо назад, а то вони подумають, що ми заховалися від них навмисне.
І знову вона полинула, наче привид, між деревами. Джон пішов за нею, з коханням у серці, з весною в серці, а над усім мерехтіло у місячному сяйві біле неземне цвітіння. Вони вийшли там, де й зайшли; Флер набрала невимушеного вигляду.
— Там як у казці,— сказала вона мрійливо Голлі.
Джон мовчав, сподіваючись без надії, що, може, його мовчанка здасться їй раптовою.
Вона так невимушено й стримано сказала йому на добраніч, що Джон подумав: усе це йому приснилося...
У своїй спальні Флер скинула сукню і, вбравшись у химерно безформний халат, все ще з білою квіткою у волоссі, мов гейша, сіла, підібгавши під себе ноги, на ліжку й почала писати при свічці:
«Люба Черрі!
Здається, я закохалася. Впало наче сніг на голову, хоч відчувається десь глибше. Він — мій троюрідний брат — зовсім дитина, на півроку старший і на десять років молодший за мене. Хлопці завжди закохуються в старших, а дівчата в молодших або в старих сорокарічних чоловіків. Не смійся, але я зроду не бачила нічого правдивішого за його очі; і він божественно мовчазний! Наша перша зустріч у Лондоні відбулася дуже романтично, біля Восповичевої Юнони. Зараз він спить у сусідній кімнаті, яблуні цвітуть у місячному сяйві, а завтра вранці, поки всі спатимуть, ми підемо в гори — в казковий край. Наші родини ворогують; уявляєш, як це цікаво. Авжеж! І, можливо, мені доведеться вдатися до хитрощів, попросити тебе, щоб ти запросила мене до себе,— сама розумієш, навіщо! Мій батько не хоче, щоб ми зналися, але що мені до того. Життя надто коротке. У нього вродлива мати, темноока, з гарним сріблястим волоссям і молодим обличчям. Я гостюю у його сестри, яка замужем за моїм двоюрідним братом; все це страшенно переплутане, але я збираюся завтра витягти з неї все, що зможу. Ми з тобою часто говорили, що любов псує веселу гру. То знай: це дурниці. Вона відкриває всі радощі, і що раніше ти це відчуєш, моя люба, то краще для тебе.
Джон (не просто «Джон», а скорочене від «Джоліон»— в нашій родині полюбляють це ім'я) із тих, що то спалахують, то гаснуть: зростом п'ять футів десять дюймів, але він іще росте й збирається стати поетом. Якщо ти сміятимешся з мене, то нашій дружбі навіки кінець. Мабуть, попереду чимало всіляких труднощів, але ти знаєш: коли я чогось захочу, то неодмінно того доб'юся. Одна із основних прикмет кохання — це те, що повітря навколо тебе здається сповненим різних образів, як ото часом тобі привиджується обличчя на місяці; наче ти танцюєш і водночас тебе проймає дивне відчуття десь над корсетом, ніби пахощі апельсинового цвіту. Це, моє перше кохання і, передчуваю, останнє, хоча, звичайно так твердити безглуздо за всіма законами природи й моралі. Якщо ти глузуватимеш з мене, я тебе вб'ю, а якщо розповіси кому-небудь, я тобі цього не подарую. Чи віриш, мені здається, що я не зважуся послати цього листа. Може, я й передумаю до ранку. А тим часом на добраніч, моя Черрі-черешенько!