Сага про Форсайтів

Вел розповів про зустріч із мосьє Проспером Профоном — і дуже до речі, бо, розповідаючи, він дивився на Голлі, а вона на нього, тим часом як Флер, ледь насуплена, здавалося, думала про щось своє, і Джон нарешті міг глянути на неї. Вона була в білій сукні, дуже простій і добре пошитій; руки були голі, у волоссі біла троянда. В цю коротку мить, коли він уперше вільно поглянув на неї після напруженої ніяковості, вона ніби линула в повітрі — таке враження буває, коли ми дивимося в темряві на струнку білу вишеньку; вона вразила його, наче вірш, що забринів у пам'яті, наче мелодія, що долинає з далини і завмирає.

Він зніяковіло міркував, скільки їй років,— вона трималась так впевнено й здавалася куди досвідченішою за нього. Навіщо приховувати, що вони вже зустрічалися? Він пригадав материне обличчя, ображене й збентежене, коли вона відповіла: «Так, вони наші родичі, але ми з ними не знайомі». А мати його залюблена в красу. Невже, познайомившися з Флер, вона не захоплюватиметься нею? Не може бути!

Залишившись після обіду вдвох із Велом, він поважно попивав портвейн і відповідав на запитання свого новоявленого зятя. Щодо коней (вони завжди були в центрі уваги Вела), то Джон може брати для прогулянок молодого гнідого, хай сам його сідлає, розсідлує і взагалі доглядає після прогулянки. Джон сказав, що все це він звик робити вдома, і побачив, що господар став про нього кращої думки.

— Флер,— мовив Вел,— іще невправна наїзниця, але вона здібна. От її батько — той не відрізнить коня від колеса. А твій батько їздить верхи?

— Раніше їздив, але тепер... Розумієте, він...

Джон затнувся, бо не міг вимовити слова «старий». Батько його старий, а проте й не старий; ні, зовсім ні!

— Розумію,— мовив Вел.— В Оксфорді я знав колись твого брата, того, що загинув у бурській війні. Якось ми з ним побилися в університетському саду. Дивний то був випадок,— додав він замислено,— через нього сталося чимало подій.

У Джона широко розплющилися очі; все штовхало його до історичних досліджень. Але з порога почувся лагідний сестрин голос:

— Ідіть до нас— І Джон підвівся; бо серце його завжди рвалося до сучасного.

Флер заявила, що «такого чудового вечора нічого сидіти в чотирьох стінах», і всі четверо вийшли надвір. У місячному сяйві роса блищала памороззю, і старий сонячний годинник відкидав довгу тінь. Два самшитові живоплоти, темні й квадратні, що стикались під прямим кутом, відгороджували садок. Флер звернула в прохід між ними.