Сага про Форсайтів

Коли двоє юних Форсайтів зійшли на перший пагорб і повернулися обличчям на схід, до сонця, небо було без єдиної хмарки і трава іскрилася росою. На пагорб вони вибралися майже бігцем і трохи засапалися; якщо вони й хотіли сказати щось одне одному, то все-таки не сказали і йшли мовчки під спів жайворонків, почуваючи себе трохи незручно, як то буває під час ранкової прогулянки натщесерце. Піти нишком з дому було цікаво, але на вільній високості відчуття змови розвіялося і змінилося німотою.

— Ми припустилися безглуздої помилки,— озвалася Флер, коли вони пройшли півмилі.— Я хочу їсти.

Джон витяг з кишені плитку шоколаду. Вони з'їли її — і язики у них розв'язалися. Вони розмовляли про свої домашні звичаї, про своє життя, яке тут, серед безлюдних вершин, здавалося чарівно-нереальним. У минулому Джона непорушним лишалося тільки одне — його мати; в минулому Флер — її батько; і про цих двох, які наче несхвально стежили за ними здаля, вони говорили мало.

Дорога спустилась в улоговину, а потім знову виринула в напрямку Ченктонбері-Рінга; вдалині блиснуло море, яструб ширяв між ними і сонцем, і його криваво-руді крила здавалися вогненно-червоними. Джон нестямно любив птахів і міг годинами спостерігати за ними, а що він мав пильне око й добру пам'ять на цікаві для нього речі, то, коли йшлося про птахів, його, може, й варто було послухати. Але на Ченктонбері-Рінгу не чути було птахів: його великий храм — буковий гай — в цю ранню пору здавався мертвим і холодним; вийшовши із затінку дерев знову на сонце, вони відчули полегкість. Тепер настала черга Флер. Вона завела мову про собак, про те, як жорстоко з ними поводяться. Хіба ж можна тримати їх на цепу! Якби її воля, вона б шмагала різками тих людей, що так роблять. Джона здивував цей категоричний прояв гуманних почуттів. Виявляється, вона знала собаку, якого сусідній фермер тримав на цепу в закутку свого пташника за будь-якої погоди, аж поки пес зовсім охрип від гавкання!