Сага про Форсайтів

Мосьє Профон звів брови й випнув м'ясисту нижню губу.

— У мене згідлива вдача,— сказав він.

— Ви були на війні?— запитав Вел.

— Та-ак. Скуштував і цього. Подихав отруйним газом, трошки було неприємно.

Він усміхнувся глибокодумною і сонною усмішкою людини, якій непогано ведеться в житті. Вел не міг зрозуміти, чому він сказав «трошки» замість «трохи», помилково чи свідомо,— цей чужоземець був здатен на те й на те. Серед гурту покупців, які оточили кобилу крові Мейфлай, що виграла забіг, мосьє Профон сказав:

— Ви теж хочете її придбати?

Вел ствердно кивнув головою. Біля цього сонного Мефістофеля він відчув потребу пройнятися вірою в щось. Хоча від фатальних ударів долі його надійно захищала передбачливість діда, що відписав йому тисячу фунтів щорічної ренти, до яких додалися тисяча фунтів, що їх відписав Голлі її дід, проте він не мав вільних коштів, оскільки гроші від продажу африканської ферми майже всі були витрачені на маєток у Сассексі. І невдовзі він подумав: «Отуди к бісу! Я не можу собі цього дозволити!» Його межа — шістсот фунтів — була вже перевищена; він перестав набавляти. Кобила дісталася комусь за сімсот п'ятдесят гіней. Він досадливо повернувся, щоб іти, коли над його вухом пролунав повільний голос мосьє Профона:

— Ну ось, я купив цю невеличку кобилку, але мені вона ні до чого. Візьміть її і подаруйте своїй дружині.

Вел подивився на нього з новою підозрою, проте в очах бельгійця світилася така добродушність, що він не міг образитись.

— Я заробив на війні трохи грошенят,— почав мосьє Профон у відповідь на той погляд.— У мене були акції заводів, що випускали зброю. Мені подобається віддавати гроші. У мене їх вистачає. А на себе я витрачаю мало. Тож я люблю роздавати їх друзям.

— Я куплю у вас її за ту ціну, що ви заплатили,— сказав Вел із раптовою рішучістю.

— Ні,— відповів мосьє Профон.— Беріть її так. Мені вона ні до чого.

— Отакої! Не можу ж я...

— А чому?— усміхнувся мосьє Профон.— Я друг вашої родини.

— Сімсот п'ятдесят гіней — це не скринька сигар,— заперечив нетерпляче Вел.

— Гаразд, тримайте її у себе, поки вона не стане мені потрібна. А доти робіть із нею, що завгодно.

— Якщо вона залишається вашою,— сказав Вел,— не заперечую.

— От і чудово,— промовив мосьє Профон і відійшов.

Вел провів його поглядом. Може, він і справді «добродушний Мефістофель», а може, зовсім і ні. Вел помітив, що Профон підійшов до Джорджа Форсайта, і потім згубив його з очей.

Після перегонів Вел кілька днів ночував у своєї матері на Грін-стріт.

Вініфред Дарті чудово збереглася в свої шістдесят два роки, беручи до уваги те, що тридцять три роки вона прожила з Монтегю Дарті, аж поки — майже на щастя — її звільнили від нього французькі сходи. Вона була дуже рада, що її улюблений син після такої тривалої відсутності повернувся з Південної Африки; приємно було, що він мало змінився, що його дружина сподобалась їй. Вініфред, яка до шлюбу наприкінці сімдесятих років ішла в перших лавах поборниць насолод і моди, тепер визнавала, що сучасні дівчата перевершили тогочасну молодь. Вони, приміром, розглядали шлюб як щось випадкове, і Вініфред інколи жалкувала, що не дотримувалася колись таких самих поглядів: можливо, другий, третій, четвертий випадок дав би їй у супутники життя не такого чарівного гульвісу, хоча, зрештою, він залишив їй Вела, Імоджен, Мод, Бенедикта (майже полковника, що пройшов війну цілий і неушкоджений). І жодне з них поки що не розлучилося. Це часто дивувало її, бо вона добре пам'ятала їхнього батька; але Вініфред вважала, що вони справжні Форсайти, і раділа, що всі вони вдалися в неї, крім хіба Імоджен. Але братова «маленька» Флер збивала Вініфред із пантелику. Дівчина така сама навіжена, як і все сучасне жіноцтво. «Наче вогник на протязі»,— якось сказав за десертом Проспер Профон, проте вона не вертлява і говорить тихим голосом. Форсайтівська вдача Вініфред примушувала її підсвідомо боятися нових віянь, не схвалювати поведінки сучасних дівчат і їхнього девізу: «Що буде, те й буде! Гуляй — бо завтра ти злидар!» Її заспокоювало в племінниці те, що Флер, поставивши собі мету, вперто домагалася її, хоча, звичайно, через свою молодість не могла передбачити, що буде потім. До того ж дівчина гарненька й виходити з нею на люди — справжня втіха: вона успадкувала від матері французький смак і вміння одягатись; всі дивилися на Флер, а це багато важило для Вініфред, яка цінувала стиль і елегантність, що так жорстоко одурили її в Монтегю Дарті.