Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
«То не військо і не місто. А цілий народ, зібраний разом.»
На тому березі озера ворухнувся один з пагорбів. Він придивився і побачив, що то не мертва земля, а живий кошлатий звір зі змією замість носа та величезними іклами, яких не мав і найбільший вепр на світі. А верхи на ньому їхало теж щось величезне, незрозуміле, з надто товстими ногами та стегнами, аби скидатися на людину.
Раптом від пориву холодного вітру хутро стало дибки, повітря завищало швидкими крилами. Коли він підняв очі до крижано-білих гірських вершин навколо, просто з неба каменем впала якась тінь. Повітря розірвав вереск. Він побачив блакитно-сіре пір’я на широких крилах, що затулили сонце…
— Привиде! — заволав Джон, рвучко сівши. Він ще досі відчував пазурі, біль… — Привиде, до мене!
З’явився Міляк, схопив його, добряче струснув.
— Ану тихо! Ти що, зібрався дичаків навести? Що з тобою таке, хлопче?!
— Сон, — знесилено видихнув Джон. — Я був Привидом, дивився з гребня гори униз на замерзлу ріку, і тут щось на мене напало. Якийсь птах… може, орел…
Джура Долобрід вишкірився.
— А коли мені сниться сон, то завжди з гарними дівками. Аби ж частіше!
Підійшов Кворин.
— На замерзлу ріку, кажеш?
— Молочна витікає з великого озера при підніжжі льодовика, — втрутився Вуж.
— Там було дерево з обличчям мого брата. І дичаки… багато тисяч, я й не знав, що їх стільки є на світі. А ще велетні їхали на мамонтах.
Зі зміни світла Джон розсудив, що спав чотири чи п’ять годин. Голова йому боліла, потилицю, куди вчепилися пазурі, пекло вогнем. Але ж усе те сталося вві сні…
— Кажи все, що бачив, від початку до кінця, — наказав Кворин Піврукий.
Джон був збентежений.
— Та то ж лише сон.
— Вовчий сон, — заперечив Піврукий. — Крастер повідомив князеві-воєводі, що дичаки збираються коло витоку Молочної. Може, тому воно тобі й наснилося. А може, ти справді бачив те, що на нас чекає попереду за кілька годин. Отож кажи, не барися.
Джон почувався дурнем, розповідаючи такі речі Кворинові та іншим розвідникам, але підкорився наказові. Утім, ніхто з чорних братчиків не сміявся. Коли він скінчив, припинив посміхатися навіть Джура Долобрід.
— Перевертень? — похмуро спитав Міляк, дивлячись на Кворина. «Це він про орла?», зацікавився Джон. «Чи про мене?» Перевертні та варги жили у оповідках Старої Мамки, а не в тому світі, де минуло все його життя. І все ж посеред цієї ворожої, бляклої, камінно-крижаної пустки було неважко повірити в усе, що завгодно.
— Здіймаються холодні вітри. Мормонт цього боявся. Бенджен Старк теж відчував серцем. Мертв’яки ходять по землі, дерева знову мають очі. То чому ми маємо зневажати оповіді про варгів та велетнів?
— А чи мої сни теж справдяться? — спитав Джура Долобрід. — Хай Сніг-воєвода лишає собі мамонтів, а я хочу своїх дівок.
— Я служив Варті малим і дорослим. У розвідки ходив трохи не далі за всіх, — мовив Міляк. — Я бачив кістки велетнів, чув безліч чудернацьких казок. Годі вже слухати балачки. Хочу побачити все на власні очі.
— Аби ж вони тебе перші не побачили, Міляку, — зазначив Вуж.
Привид не з’явився, коли вони знову рушили в дорогу. До того часу дно пересуву вкрили тіні, сонце швидко сідало у бік зубчастих подвійних вершин велетенської гори, яку розвідники звали Рогулею.
«Якщо сон був правдивий…» Його жахала сама думка. Невже орел міг поранити Привида чи зіпхнути його з урвища? І що то за оберіг-дерево таке з братовим обличчям, що смерділо мороком та смертю?
Над вершинами Рогулі зник останній промінь сонця. Вискливий Пересув наповнився сутінками. Майже зразу стало холодно. Більше вони не лізли угору; грунт почав навіть знижуватися, хоча й не надто різко. Навколо стрічалися тріщини, поколоті лобаки, безладні купи каміння. «Скоро настане темрява, а Привида досі ані сліду.» Джонові аж серце краялося, але гукнути лютововка він не насмілювався. Адже почути міг не тільки звір.