Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Кожен хоче, щоб його любили.
— Бачу, знизу потекла, та вгорі розуму не нажила, — пирхнула Серсея. — Дозволь мені, Сансо, у твій особливий жіночий день поділитися з тобою крихтою жіночої мудрості. Кохання — то отрута. Солодка отрута, хто б казав. Але вбиває вона незгірш всякої іншої.
Джон VII
У Вискливому Пересуві панувала темрява. Величезні кам’яні стіни гір ховали сонце більшу частину дня, і вони їхали в тіні, паруючи подихом людей та коней у холодному повітрі. Крижані пальці води капотіли зі снігових шапок нагорі у малі замерзлі калюжі, що тріщали та ламалися під копитами бахмутиків. Інколи вони помічали кілька стеблин якогось зілля, що витикалося з тріщини у скелі, або пасмо блідої мшеді, але трави тут не було, а всі дерева лишилися унизу.
Стежка була крута, вузька, дерлася весь час угору. Коли проходом можна було рухатися тільки по одному, попереду завжди йшов Джура Долобрід, видивляючись навколишніми горами і тримаючи довгого лука напоготові. Казали, що він має найвірніше та найгостріше око у всій Нічній Варті.
Привид чалапав коло Джона, хутко перебираючи лапами. Інколи він зупинявся, обертався, нашорошував вуха, наче чув щось позаду себе. Джон начебто знав, що сутінькоти не нападають на живих людей, якщо конче не гибіють з голоду, та все одно перевірив, як Пазур ходить у піхвах.
Найвищу точку пересуву позначала вивітрена арка сірого каменю. Тут шлях ширшав і починав довгий спуск у долину річки Молочної. Кворин розсудив, що краще відпочити тут, доки тіні знову не видовжаться.
— Для того, хто носить чорне, тіні — найліпші друзі, — казав він.
Джон розумів, що розвідник має рацію. Було б приємно якийсь час проїхатися при світлі, дозволити яскравому гірському сонечку прогріти чорні кобеняки та вигнати холод з кісток. Але вони не зважувалися. Де було три спостерігачі, могли з’явитися інші, які тільки й чекали, щоб здійняти тривогу.
Вуж згорнувся клубком під своїм пошарпаним кожухом і майже відразу заснув. Джон поділився шматком солонини з Привидом, поки Міляк та Джура Долобрід годували коней. Кворин Піврукий сидів спиною до скелі й нагострював край свого меча-півторака довгими повільними рухами. Джон якусь мить дивився, а тоді набрався хоробрості й рушив до нього.
— Ласкавий пане, — мовив він, — ви жодного разу не спитали, як я владнав справу. З дівчиною.
— Я тобі не пан, Джоне Сніговію. — Кворин шурхнув м’якенько вздовж клинка бруском у двопалій руці.
— Вона сказала, що Манс мене радо прийме, якщо я втечу з нею.
— Вірно сказала.
— А ще щось таке про те, що ми родичі. Розповіла мені казку…
— …про Барда Баеля та троянду Зимосічі. Вуж мені переказав. Так сталося, що я ту пісню знаю. Манс співав її за минулих часів, коли ми поверталися з розвідок. Він кохався у дичацьких піснях. Та й у жінках теж.
— То ви його знали?
— Ми всі його знали. — Голос був сумний.
«Вони були не тільки братами, але й друзями», усвідомив Джон, «а стали запеклими ворогами».
— Чому він утік?
— Хтось каже, заради дівки. Хтось — заради корони. — Кворин перевірив край меча подушечкою великого пальця. — Він, наш Манс, жінок полюбляв. І коліна легко не згинав. Таку вже мав вдачу. Та не тільки в тому справа. Він любив дику пущу більше за Стіну. Мав цю любов у крові. Адже народився він дичаком — його забрали дитиною, коли перерізали якихось наскочників. Коли він утік з Тіньової Вежі, то всього лише повернувся додому.
— Скажіть, а чи добрим він був розвідником?
— Кращим з усіх нас, — відповів Піврукий, — та водночас і найгіршим. Тільки такі бовдури, як Торен Рідколіс, зневажають дичаків. Хоробрістю, Джоне, вони не поступаються нам. Такі ж сильні, спритні, розумні. Проте не знають послуху і справжніх ватажків. Себе величають «вільний нарід», і кожен вважає себе достойнішим за короля та розумнішим за маестра. Манс був такий самий. Слухати наказів зрештою так і не навчився.
— Я теж, — тихо мовив Джон.
Кворинові очі, сірі та проникливі, здавалося, бачили його наскрізь.
— То ти її відпустив? — Голос був анітрохи не здивований.
— Ви знали?
— Тепер знаю. Розкажи мені, чому ти її пожалів.