Чвара королів

— Привиде! — покликав Джон. — Сюди! До мене!

Він завжди спав краще, маючи під боком великого білого звіра — той пахнув так заспокійливо і зігрівав кошлатим світлим хутром. Та цього разу Привид лише зиркнув, відвернувся і затрусив у обхід навколо коників. Ще мить — і вовк геть зник з очей. «Хоче полювати», зрозумів Джон. «Може, тут у горах є кози. Мають же сутінькоти чимось жити.»

— Тільки б ти не пробував звалити кота, — пробурмотів Джон, куняючи. Навіть для лютововка бійка з сутінькотом не минулася б дурно.

Джон загорнувся у кобеняка і витягся попід скелею. Заплющивши очі, він побачив уві сні лютововків.

Їх було п’ять, хоча мало бути шість, до того ж розсіяних далеко один від одного. Джон відчув глибокий відчай, почуття неповноти, порожнє місце у серці. Ліс був величезний та холодний, а вони — такі малі, такі розгублені. Десь там блукали його брати і сестра, та він загубив їхній запах. Він сів на задні лапи, підняв голову до неба, що темніло, і лісом залунав його плач — довгий, самотній, жалібний. Коли плач завмер, він нашорошив вуха і дослухався, та єдиною відповіддю було зітхання сніговію.

«Джон?»

Виклик пролунав звідкілясь ззаду — тихіший за шепіт, але водночас сильний. Хіба буває на світі мовчазний крик? Він повернув голову в пошуках брата, намагався побачити хоч слід кощавої сірої тіні серед дерев, але там не було нічого, саме тільки…

Оберіг-дерево.

Здавалося, воно росло просто зі скелі. Бліді корені звивалися з безлічі тріщин та тонких, як павутинка, щілинок. Дерево було тендітне й молоденьке проти звичайних оберіг-дерев, які він бачив раніше. Але поки він дивився, воно росло, гілля витовщувалося і тягнулося до неба. Він сторожко обійшов гладкий білий стовбур, поки не натрапив на обличчя. Просто на нього витріщилися червоні очі. Люті очі, але чомусь раді його бачити. Оберіг-дерево мало обличчя його брата. Але хіба брат завжди мав три ока?

— Не завжди! — відповів мовчазний крик. — Тільки після гайворона!

Він принюхався до кори, відчув вовка, дерево та хлопчика, але під ними ще й інші запахи: насичені брунатні пахощі теплої землі, жорсткий сірий запах каменю і ще щось — страшне, жахливе. «Смерть», зрозумів він. То були пахощі смерті. Він сахнувся назад, хутро стало дибки, ікла вишкірилися.

— Не бійся, мені у темряві добре. Ніхто тебе не бачить, а ти бачиш усіх. Але спершу мусиш розплющити очі. От бачиш! Саме так. — Дерево сягнуло вниз і доторкнулося до нього.

І раптом він знову опинився у горах, глибоко вгрузнувши лапами у сніговий замет на краю високого урвища. Просто перед ним Вискливий Пересув відкривався у простору порожнечу — довгу трикутну долину, схожу на кольорову ковдру з клаптів, де змішалися усі фарби осіннього дня.

Один кінець долини затикала, наче чіп барило, стиснута між гір широка біло-блакитна стіна, мовби намагаючись розштовхати їх плечима. На мить він вирішив, що уві сні потрапив назад до замку Чорного. А тоді усвідомив, що дивиться на річку криги у кількасот сажнів заввишки. Під блискучою крижаною скелею розташувалося велике озеро, де у темно-синій воді відбивалися навколишні гори, вкриті сніговими шапками. Він побачив у долині людей — велетенське скупчення у кілька тисяч. Дехто з них копав великі ями у напівзамерзлому грунті, а інші вправлялися у військовому ремеслі. Ось велика купа вершників на конях, не більших за мурах, нападала на стіну щитів; їхня потішна битва долинала до нього шурхотом сталевого листя на вітрі. Табір людей не мав жодного військового порядку: ані ровів, ані загострених паль навколо, ані рівних довгих конов’язей. Незграбні курені з дернини та намети зі шкур були безладно розкидані по всій долині, нагадуючи віспини на обличчі землі. Він побачив недбало складені копиці сіна, відчув сморід кіз та овець, коней та свиней, а найбільше за все — собак. З-над тисячі багать здіймалися струмки диму.