Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Що ти з нею зробив?

— Я відіслав її — як би тобі сказати — до іншого місця.

— Що ти маєш на увазі? — допитувався Діґорі.

Дядько сів у крісло й сказав:

— Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?

— Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? — запитав Діґорі.

— Не зовсім так, — відповів дядько Ендру. — Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.

Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі.

Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, — подумав Діґорі, — хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».

— З нею було щось не так, дядьку Ендру? — запитав хлопчик.

— Ну, знаєш, — сказав дядько Ендру, захихотівши, — це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.

— У божевільні, ти хочеш сказати?

— Ой, ні, ні, — палко заперечив дядько Ендру. — Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.

— Он як! — здивувався Діґорі. — Що такого вона вчинила?

— Ох, бідолашна жінка, — відповів йому дядько Ендру. — Вона повелася дуже необережно. На світі багато всіляких речей, і нам не слід цікавитися ними всіма. Вона була завжди добра до мене.

— Але послухай, дядьку, до чого тут Поллі? Я хотів би, щоб ти…

— На все свій час, мій хлопче, — сказав дядько Ендру. — Вони випустили на волю стару місіс Ліфей, перш ніж вона померла, і я був одним із небагатьох людей, кому вона дозволила доглядати себе, коли востаннє захворіла. Вона не любила примітивних, обмежених людей, ти розумієш. Я теж їх не люблю. Але вона і я були зацікавлені одними й тими самими речами. Я був у неї лише за кілька днів до її смерті, й вона попросила мене піти в її дім, знайти там стару шухляду, відчинити її і принести їй маленьку коробку, яку я там знайду. Тієї миті, коли я підняв ту коробку, я відчув поколювання в пальцях і зрозумів, що тримаю в руках велику таємницю. Вона віддала коробку мені й попросила, щоб, як тільки вона помре, я спалив її, не розкриваючи, з дотриманням певних церемоній. Цю обіцянку я не виконав.

— Це було негарно з твого боку, — сказав Діґорі.

— Негарно? — повторив дядько Ендру спантеличено. — О, я тебе розумію. Ти хочеш сказати, що малі хлопці завжди виконують свої обіцянки. Дуже добре: це правильно й порядно, і я радий, що тебе навчили так робити. Але, звичайно ж, ти повинен зрозуміти, що такі правила, хоч які вони добрі для малих хлопців, і слуг, і жінок, і навіть для людей загалом, не слід застосовувати до дослідників і великих мислителів, і мудреців. Ні, Діґорі. Такі люди, як я, що володіють прихованою мудрістю, звільняються від загальних правил, так само як ми звільнені від загальних радощів і втіх. Нам судилася, мій хлопче, доля висока й самотня.