Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
— Усе гаразд, тут немає нікого, — сказала Поллі через плече, звертаючись до Діґорі.
Вона говорила вже не пошепки. І Діґорі вийшов наперед, кліпаючи очима. Він здавався неймовірно брудним, та Поллі теж не була чистіша.
— Мені тут не подобається, — сказав він. — Цей будинок не порожній. Нам ліпше накивати звідси п’ятами, поки хтось не прийшов.
— Як ти думаєш, що це таке? — запитала Поллі, показуючи на кольорові кільця.
— О, не базікай даремно, нам треба виносити звідси ноги, — сказав Діґорі. — Чим скоріш ми…
Він так і не доказав того, що хотів сказати, бо цієї миті сталося несподіване. Крісло з високою спинкою перед каміном раптом обернулося, і з нього підвелася — наче чортеня зі скриньки — погрозлива постать дядька Ендру. Діти опинилися не в порожньому будинку, аж ніяк не в ньому; вони були в будинку Діґорі, у забороненому кабінеті! Обоє дітей вигукнули: «Ой!» — і усвідомили свою жахливу помилку. Вони подумки картали себе за те, що мусили б зрозуміти: вони пройшли не досить далеко.
Дядько Ендру був високий і дуже стрункий. Він мав довгасте, гладко поголене обличчя з гострим та довгим носом і надзвичайно світлими очима й великою кучмою скуйовдженого сивого волосся.
Діґорі занімів, бо дядько Ендру здався йому в тисячу разів грізнішим, аніж здавався будь-коли раніш. Поллі не злякалася так відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.
— Ось так! — сказав він. — Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.
Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами — він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.
— Я в захваті, що бачу вас тут, — сказав він. — Двоє дітей — якраз те, що мені треба.
— Будь ласка, містере Кеттерлі, — попрохала Поллі. — Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.
— Поки що ні, — сказав дядько Ендру. — Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.
— Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, — сказав Діґорі.
— Повинен? — перепитав дядько Ендру.
Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».
— Якщо ви відпустите нас тепер обідати, — сказала Поллі, — ми прийдемо потім, після обіду.
— Але звідки я знатиму, що ви прийдете? — запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. — Ну гаразд, гаразд, — сказав він. — Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. — Він зітхнув і провадив далі: — Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.
Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.
— Ти хочеш мати кільце, моя люба? — запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.
— Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? — поцікавилася Поллі. — Які вони гарні!
— Але не зелене, — сказав дядько Ендру. — Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.
Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.
— Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.
— Що за дивна фантазія, моя люба, — засміявся дядько Ендру.
Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.