Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– А чули, Марку, новину? Середу, вчителя вчора того… знаєте… туди…
І, не доказавши, заблимав очима, наче натякаючи, що це ще не все, що йому ще щось відоме.
Марко рвонувся вперед, вимовивши тремтячим ледве чутним голосом:
– Пусти, поспішаю.
– Тікає, – хтось зауважив ззаду й нагло засміявся.
Він зробив вид, що не чув, і перейшов на другий бік, щоб не стрітися ще раз з цим гуртком. Убгав голову в плечі, якось холодно стало, опустив очи додолу й посунув далі. А щоб забутися, почав рахувати свої кроки. Налічив був до сорока, як до його слуху дійшли слова:
– Он іде, бачиш, зігнувся.
– Той самий, що, знаєш…
Вражений підвів очи й поглинув наперед, звідкіля почулися ті слова. Проминувши його, віддалялися дві чоловічі постаті. Одна з них обернулась, підвела руку, щось показуючи на нього, а друга захитала головою. Він ухилився вбік з пішоходів, щоб не так видко було. А коли ті зменшили ходу, спинився зовсім аби не наближатись до них. Спершись об паркан, простояв, аж поки чоловічі постаті зникли в темряві.
Тоді насунув капелюха на лоб, ще дужче втяг голову в плечі, поплівся вперед. І недалеко завернув у театр-кінемо. Купивши квиток на перше місце, сів за останній стілець в куток, де найменше було світла. Натомленими очима дивився на полотно. Як мінялись картини одна за другою під легковажно-веселі згуки музики.
Бігли швидко автомобілі по шляху, обсадженому, гіллястими дубами велетнями, неслися човни блакитними водами лісної річки, зникали десь в пишно-зелених берегах. Майдан розстелився широкий. Показались маленькі будинки розташовані колом понад майданом і один великий, в кілька поверхів, посеред нього, з довжелезним фасадом до глядачів. Виросли кремезні мури з баштами, залізні ворота з ліхтарем. Показалась постать в одному із вікон, наче схилилась до шибок, виглядаючи когось. Змалювалась велика будова зо всіма дрібницями й стала нерушимою, освітлена мільйонами іскор ранкового сонця…
Але в ту ж мить в театрі розітнулись незчувано істеричні вигуки. Марко, який сидів був в тупій задумі, схопився з місця й закричав диким голосом:
– Не треба! Що глузуєте – залиште мене! Чуєте, я невинний, невинний. Я той самий, розумієте… невинний. Одчепіться од мене, геть усі, чого придивляєтесь, я невинний…
Зникла картина, спинились музики, загомоніли глядачі, а Марко все кричав, вигукував ті ж сами слова, як виводили його з театру й садовили на візника, як везли його в участок за порушення громадського спокою та порядку в прилюдному місці.
Грудень, 1919
День
Неспокійно, нервово, із сторожкою чутливістю перебув Лука Матвієвич ніч.
Часто, на кілька хвилин заснувши, розплющував очи, перевертався з боку на бік, раз у раз підводив голову й зиркав на вікно з настирливою думкою, з гострим бажанням: чи швидко мине ніч, чи швидко розвидниться, настане день?
В його потьмареній уяві снувалися уривки ріжних картин і подій, без початку й кінця, без логічного зв’язку між собою. Химерні видива сонної людини, такі незвичайні своєю вигадливістю, солодкі марення, примхливі, таємничі, нікому ніколи не висловлювані епізоди з реального життя, – усе перепліталося між собою, творило якийсь дивовижний світ, повний дивацтв і загадковостей.
То він, Лука Матвієвич, був начебто десь за начальника і справляв свої іменини. Багато було гостей у просторій, прекрасно прибраній залі. Було шумно і весело. Усі пили й довго кричали: «За здоров’я Луки Матвієвича! За здоров’я нашого дорогого начальника!» То він босий, у пошматованій сорочці, закачавши рукава, з залізними вилами ганявся по городу за поросям. Усе ціляв штрикнути його в бік, а воно, капосне, не давалось, кричало, мов навіжене, а то ховалося у картоплиння. То блукав по спорожнілому приміщенню великої пекарні з горами білого хліба на полицях, заздро косився на прикажчика за прилавком і смоктав беззубим ротом твердий, як камінь, з довгими остюками чорний кавалок хліба.
З кожним новим привидженням Лука Матвієвич плямкав губами, здригував плечима, прокидався. Вставивши очи у темну, низько над головою навислу стелю, намагався розгадати таємний зміст привидженого, знайти зв’язок з долею, що чекає його наступного дня.
Мимохіть пригадувались тоді оповідання колишніх товаришів по службі, їхнє тлумачення снів. Усе ніби виходило гаразд, не заперечувало сподіванок, викликаних минулого дня після одержання листа. Навпаки, усе, навіть епізод у пекарні, виходило, був добрим знаком, віщував про щасливе закінчення його турбот і сподіванок.