Невідоме Розстріляне Відродження

– Ах, так, – вирвалось довге зідхання. І сотні очей враз вп’ялося у нього. Неначе пронизували його, бажаючи щось запитати, чогось дізнатись.

– Що ви кажете, Лука Матвієвичу? – промовив сусіда спочутливо й заздрісно. – От щасливчик.

– Та вже ж дочекався. Та й пора, – пояснив, почуваючи мовби якусь провину перед іншими. – Скільки вже часу минуло! Тепер, мабуть, і вам черга швидко вийде, – звернувся до сусіди, що не раз із ним стояв у черзі.

– Хто й знає, хіба ж тут добереш? Чекайте, кажуть. А вас же куди? – запитав знову, уникаючи розмови про себе, – куди посилають?

– Зараз дізнаємось, – підморгнув Лука Матвієвич. – Та все одно куди, – додав, – тільки б робота, бо знаєте ж, докозакувався вже нікуди.

Протиснувся до бар’єру, зазирнув у віконце на урядовця. Потім витяг з кишені листа й подав у віконце.

– От і я, Полтавець, прошу.

Заклопотаний урядовець механічно, не підводячи очей від столу, звиклим рухом пальців схопив у віконці листа. Скоса, одним оком черкнув по його краєчку й повернув назад.

– На перекваліфікацію, – кинув коротко, байдужим тоном, – до п’ятого вікна зверніться.

Говір, суперечки, нервові вигуки, що ввесь час сповнювали залю, задушливість повітря, заглушили слова урядовця.

Лука Матвієвич знизав плечима, невдоволено махнув рукою, даючи зрозуміти, що нічого не чути, потім просунув голову аж до самого віконця, напружив слух.

– Куди кажете? На яку роботу? – запитав, притуливши руку до вуха.

– На перекваліфікацію, – голосно відповів урядовець так само байдуже, Лука Матвієвич здригнувся, неначе пронизаний електричним струменем, осів. Якусь секунду стояв непорушно, тільки тупими очима водив перед себе. Нарешті тремтячим голосом, неначе чужим, насмілився:

– Я ж… робота… викликаний. Полтавець… прошу.

Урядовець підвів свої очи, глянув з якоюсь іронією.

– От чудак! Кажу ясно: на перекваліфікацію – значить, ніякої роботи немає. Зрозуміло? Хто далі? – звернувся до черги.

Лука Матвієвич відчув, як раптом кров ударила в голову, як на скронях затремтіла набрякла жила, а в потемнілих очах замиготіли метелики – один, другий, третій, цілий рій. Він крикнув сердито, хрипким голосом, де бриніли страх і обурення, благання і розпач:

– Що ви мені голову морочите, я п’ятнадцять літ працював, а тепер на перекваліфікацію посилаєте! Дурість одна, от що!

Але в ту ж мить витяглося байдуже лице урядовця й знову почувся спокійно-діловитий вигук: «Хто далі?»

Лука Матвієвич підвів руку, хотів щось сказати, коли ззаду хтось кинув нетерпляче: «Та не заважайте ж іншим, кінчайте швидше, а то зранку тут торчимо». Розгублений, похиливши на груди голову, відійшов від віконця, важко зідхав, несміливо водив по залі очима.

– Нічого не поробиш, такий уже порядок, – співчутливо зауважив сусіда з черги. – Он туди на перекваліфікацію, – показав рукою в бік.