Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Лука Матвієвич постояв, серед залі, подивився туди, де тягнулася інша черга, махнув безнадійно рукою. «П’ятнадцять років працював», – промимрив докірливо й трохи похитуючись, нерівними кроками, наче почуваючи під ногами хисткий ґрунт, вийшов із біржі.
Вулиці міста були сповнені невгавучого руху, безкрайньої метушні, ріжноголосих звуків і шумів, ніби приглушених, як зідхання стурбованої людини, та веселих, гомінких, як радісний вигук.
Дзенькіт трамвайних вагонів, швидкий біг авто, гра сигнальних ріжків, стукіт об камінь кованих коней, посвист паротягів із залізниці, – усе то воднораз розтиналося, то виривалося окремими тонами із цілої гами звуків. Лунаючи над пішоходами, ці звуки та шуми розбивали зосередженість думки, притамовували болі, відчування. Це добре знав і Лука Матвієвич, коли не раз проходив було містом у цей час.
Але тепер усе це здавалося йому чимсь далеким, глухим, нецікавим, що байдуже пролітало повз нього. Зосереджений, нахмурений, притишеними кроками плентався пішоходами й знав лише одно: «Нічого немає. Нічого немає», – бриніло у вухах, коротко, голосно й настирливо.
Прибрані вітрини магазинів і кав’ярень, принадні, ріжними солодощами вставлені вікна цукерень, усе те, що притягає зголоднілу уяву й на що любив задивлятись колись Лука Матвієвич, втратило тепер свою привабну силу. Він думав тепер про те, з чим вернеться додому, як стрінеться з дружиною, що скаже вона йому після його вранішніх запевнень? Мов спійманий птах у сільцях, бився думкою, накреслював ріжні плани та відкидав їх, як нереальні, безґрунтовні. Він думав піти ще по установах, надіючись так швидше дістати працю. Притишував ходу, побачивши вивіску над дверима, але згадував, як ще недавно тижнів зо два тому, марно ходив по установах, трестах, профспілках і безнадійно махав рукою. Він спинився біля окружного відділу праці, зійшов навіть на другий поверх і, розгублений, швидко спустився вниз з трафаретною відповіддю: «Ідіть на біржу».
Знесилений, ледве переступаючи з ноги на ногу, доплентався додому. Крадькома, потупивши очи, пройшов двір і тихо зайшов до кімнати. Глибоко зідхнув і несміливо присів на стілець.
– Осінь іде, а так парко, – буркнув ніяково, витираючи спітніле чоло.
Біля вікна сиділа дружина – мовчки, заклопотана. Поралася з білизною, щось латала, зашивала. Не міняючи пози, глянула допитливо й знову вставилась у роботу.
Потяглися хвилини мовчання. Було хмуро й непривітно. Легенька сутінь снувалася в кутках темнуватої кімнати й побільшувала непривітність, навівала сум, холодок. Ставало ніяково, навіть ворожко.
Лука Матвієвич скоса поглядав на дружину й чекав. Він чекав її слова, запитання, як неминучого, конечного і разом з тим боявся, хотів відтягти хвилину. Він думав попередити, пояснити, самому щось сказати, тонко, дипломатично, але вагався, не міг добрати відповідного слова, хвилювався.
– Ух! – зідхнув важко, – ну й теплинь! – розстібнув ґудзики на піджаку. – Це ще так було, пригадую, у чотирнадцятому році, – додав, щоб виграти час і розрядити атмосферу.
Його думка обірвалась, і напружена тиша запанувала в кімнаті. Чути було, як шелестіла нитка, як дзижчала десь під стелею муха, як раз у раз здіймалися груди, вбираючи то випускаючи повітря.
– Як же ж там, чоловіче? – запитала нарешті дружина холодним тоном, усе ще пораючись над білизною. – Похвались, чим тебе нагородили?
Гострим ударом розійшлися слова, в яких почувалась, здавалось, і прихована іронія, і зневага, і загроза.
Мов ужалений, зайорзався на стільці Лука Матвієвич. Потім підвівся, заходив по кімнаті, морщив чоло, міркував. Але думка не працювала, слова не родилися. Біль і тривога натомість з’явились на лиці: «Що він скаже тепер? Що відповість?»
– Ну, – почувся короткий звук, повний нетерплячки. – Чого розходився?
Він знову присів на стільця, несміливо кашлянув, неначе видобуваючи слово. Настала хвилина напруженого чекання.
– Я тебе питаю! – гримнула сердито жінка. І поклавши на коліна роботу, вставилась у нього пронизливим зором. – Позакладало, чи що?
В цю хвилину в коридорі хтось завовтузився, скрипнули двері і в кімнату, засапавшись, вбігла маленька, років п’яти дівчинка. Підійшовши до матери, протягла соромливо:
– Мамо! Мені їсти. Їсти мені, я хочу їсти!.. Жінка погладила її по голівці й кинула нахмурено:
– Піди он до татка, він тобі щось приніс.
– Нічого в мене немає, дитино, – винувато сказав, коли дівчинка запитливо глянула на нього.