Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Звичайно, за начальника його не призначать, та він, правду кажучи, про це ніколи й не мріяв, а вже старшим конторщиком чи бухгалтером він міг би, безперечно, бути, і певно буде; ось тільки б ранок швидше надійшов!
Він підвівся з ліжка з першим відблиском світанку, ледве засіріло в кімнаті. Якась млявість спочатку відчувалася в його обважнілій голові, скопувала усе його тіло, робила його безсилим, паралізованим. Він позіхав, кліпав очима, натомлено водив ними по кімнаті. Та свідомість важливої в його життю події перемогла. Він згадав недавно покинуті фізкультурні вправи й враз зробив напружений рух головою. Заклав руки назад, міцно уперся долонями в потилицю, став навшпиньки й потягся вгору усім своїм тілом.
– От і добре! – промимрив вдоволено, обливаючись холодною з-під крана водою і зовсім розвіюючи млявість безсонної ночі.
Потім швидко зняв з бильця свого ліжка штани, швидко натяг, старанно почистив за дверима старий піджак у плямах, з витертими на ліктях рукавами, зав’язав краватку. Зав’язуючи, трохи був затримався, кільки разів розв’язував, коли вузол не добре виходив, хмурився, нервувався і з полегкістю зідхнув, коли врешті зав’язав як слід.
Закінчивши туалет, виглянув за вікно. Порожній спокій лежав ще на вулиці, в подвір’ях і в повітрі. Вранішній спокій, пойнятий легким туманом перших вересневих ночей. Тільки там, у місті, з протилежного боку, чути було заводські ранні гудки, та вбік, де залізниця, ліниво й рідко лунали паровозні сигнали. Відходив останній нічний чи то перший поранковий?
– Ого, іще рано! – подумав. Встигне. Не запізниться. Можна було б чогось і перекусити.
Він підійшов до шаховки, що стояла в кутку з чайним посудом на ній, і тихо, обережно, щоб навіть не шарудіти, одкрив дверці. З тою ж обережністю помацав рукою по полицях. Витяг дерев’яну тарілку з окрайком житнього хліба й урочисто поставив його на шаховку. Взяв уже ножа в руки, коли за ширмою скрипнуло ліжка, а за тим почулось і сонне бурмотіння. Насторожився. За хвилину знову почулося ритмічне дихання, порушуване сонним хрипінням.
Тоді знову взяв ножа й очима зміряв окраєць.
– Що ж лишиться для них? Це ж, здається, усе на сьогодні?
Довге гурчання розійшлося у шлункові, мов забулькотіла вода по трубах. Він схопився за живіт, здавлюючи рукою порожні кишки, коли відчув у роті приємний, подражливнй запах житняка.
– Сьогодні ж можна буде чогось дістати, – міркував заспокоєно, – так не лишаться тепер. Сьогодні ж все піде на гаразд. Можна буде десь і позичити.
Він урізав хліба і смачно, дрібненькими шматками – з якоюсь насолодою жував його. Упоравшись, поставив миску у шаховку й благодушно, в доброму настрою, провів рукою по підборіддю.
– От добре, – мовив задоволено, – тепер можна й за ділом.
Поправив біля дзеркала краватку й підійшов до ширми. Перехилився через неї й замиловано глянув на сонне лице дружини та на розкуйовджену голівку дівчинки, що лежала поруч неї, на одному ліжкові.
– До побачення, мої любі! – прошепотів молитовно, почуваючи доплив ніжності і якоїсь нової радости. Спіть спокійно, сьогодні він вернеться з доброю вісткою.
Глибоке зідхання за ширмою сполохнуло його почуття. Він зніяковів, навіть нахмурився і відступив назад, неначе невдоволений з того, що його підслухано.
– І чого ти товчешся із самого досвітку, не даєш і поспати? – з тихим докором спитала дружина.
Вона підвела голову, відхилила планку в ширмі й сіла на ліжко, простягнувши ноги впродовж, щоб не турбувати малої.
– Коли не доїдаєш, то треба, кажуть, хоч сном надолужувати, бо зведешся нінащо, а він блукає, як сонна мара.
– Дуся, мамуня, – залопотів, виправдуючись. – На сьогодні ж мене викликають, хіба забула? Сьогодні ж прийшов і мій день. Як же ж! Викликають! Треба ж поспішати, щоб не спізнитись. Дочекались таки, слава Богові, як же ж!
Вона витягла вперед голову. Бліде світло від вікна лягло на її змарніле, з гострими рисами, обличчя.
– Дочекались, – перебила скептично, – там, може, нічого ще й немає, а він уже носиться…
– Що ти там кажеш? – відказав ображеним тоном. – Як то нічого немає? Будь ласка, – став нишпорити по кишенях у піджаці й, витягши папірця, махнув весело, тримаючи його двома пальцями: – Будь ласка, ось: кличуть, запрошують.
– Отож-то і є, що запрошують, а для чого, хто знає? – не міняла жінка скептичного ставлення.