Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Чого хочеш?
– Не знаєш? – докірливо промовив той. – Хіба не бачиш, де я? А коли б не ти, якби ти не будував її – я був би вільний.
Ще дужче затіпалось тіло Маркове, і він ледве чутним голосом знову запитав:
– Чого хочеш?
– Не розумієш хіба? Чи прикидаєшся? Щоб вона не стояла на майдані, щоб люди не знали її. Позабули. Ти мусиш її зруйнувати. Розумієш?!
Марко схопився.
На столі блідо горіла, засвічена з вечора лямпа. На стіні хиталася смуга соняшного проміння, що продерлося в кімнату крізь незакритий шторою шматочок вікна.
Погасив лямпу, схопив в руки картуз. Не вмиваючись, швидко вийшов з кімнати. Майже бігом перейшов через майдан, опустивши додолу очи. Зупинивсь був в задумі на розі двох вулиць, наче міркував кудою йти, потім махнув рукою й попрямував на базар. Там довго тинявся, роздивлявся на ріжний крам, торгувався за гребінці, за мило, хоч не мав в них нужди. І, не купивши нічого, пішов геть. Надумав був піти подивитись на роботу, що провадилась в одному помешканню. Та вернувся з дороги й зайшов до приятеля. Намагався бути веселим, багато говорив, сміявся. Але часом його увага спинялась на чомусь іншому, і він не до речі вимовляв: «Ти мусиш, каже, зруйнувати. А хіба ж можна це зробити». Коли ж співрозмовник, не розуміючи цих слів, перепитував його, він ніяково усміхався й відповідав, що то йому згадується, як одного разу на базарі сперечалися батько з сином. Заховуючи од стороннього ока щось йому одному відоме, продовжував штучно перервану розмову.
Увечері вертався до своєї оселі. Знесилений внутрішньою боротьбою. Але трохи вгамований денними вражіннями й неперестанною балаканиною з приятелем, яка притягала до себе увагу, зменшуючи яскравість картин минулої ночі.
Він був тепер навіть трохи невдоволений на себе за те, що так легко міг віддатися грі хворобливої уяви, стати сміховищем для привидів.
«Ні, треба взяти себе в руки, – думав він дорогою. – Не можна піддаватися впливу усяких дрібниць, брати їх близько до серця. Бо що тоді буде за життя, коли так хвилюватися з кожного випадку. Тим більше, що нічого власне не сталося незвичайного, Стрілися… повели… а хіба ж він винний…»
Заспокоюючи цими міркуваннями, увійшов у свою кімнату. І, не засвічуючи лямпи, почав був лагодитися коло ліжка, аби вкластися спати. Але раптом спинився.
– Стрілися… повели… – мимоволі промайнули ще раз ці слова, а затим з’явилась ціла картина.
Побачив того самого чоловіка з розкуйовдженим волоссям на голові і зв’язаними руками, побачив, як відчинялася залізна хвіртка кремезної брами, як той переступив через поріг і сховався за мурами. Як поглянув перед тим на нього своїми очима сумними, вогненно-вразливими, немов кинув у душу йому жаринку.
І щось урвалося в Марка. Прискорено забилося серце, щось стиснуло груди, замиготіло в очах. Мимоволі зробив крок од ліжка, спустився на стілець. Став кивати уперто головою, раз вгору, другий – вниз і пальцями потирати собі лоб, аби розвіяти уяву. Але швидко серед тьмяної тиші розітнулось шамотіння, а потім почувся далекий, все ще виразний голос:
– Ти мусиш її зруйнувати!
Наче йшов з-за вікна кімнати, з майдану.
Страх обгорнув його. Він схопився зі стільця та й застиг був на мент. Ноги немов прилипли до підлоги, руки опустилися безвладно, очи стали нерушимо-скляними. Потім тіло затремтіло, наче мороз пронизав його. Щось штовхнуло його дуже. Він подався до дверей, вибіг з кімнати.
Швидкою ходою, немов втікаючи від переслідування, проминув майдан і спинився на центральній вулиці Кам’яного. Між людьми в загальному русі гадав найти заспокоєння. Зменшивши ходу й тяжко дихаючи, потягся вперед по вулиці слідом за іншими. Зробив небагато кроків, як несподівано спинив його знайомий. Відділився з гуртка, що посувався назустріч, підійшов до нього і напівголосно, якось таємниче, взявши його за ґудзики, промовив: