Сага про Форсайтів

— Що ж,— зауважив Сомс,— мабуть, ваша правда. Ну, я піду. До речі, я хотів би поглянути на заповіт.

— Із заповітом, сер, доведеться зачекати. Я не можу дати його вам зараз: він тримає його під подушкою і може помітити.

— Я тільки хочу пересвідчитися, чи це той самий заповіт, який складав я,— сказав Сомс.— При нагоді ви подивіться на дату й повідомте мене.

— Гаразд, сер; але я певна, що то саме він, бо ми з куховаркою були свідками, як ви пригадуєте, і в ньому й досі записані наші імена. А ми підписувалися тільки один раз.

— Чудово,— мовив Сомс.

Він і справді пригадав. Смізер і Джейн найбільше годилися за свідків, бо Тімоті навмисне нічого не відписав їм у заповіті, щоб вони не були зацікавлені в його смерті. Цю пересторогу Сомс вважав майже непристойною, але Тімоті наполягав на ній і, зрештою, тітонька Гестер їх щедро забезпечила.

— Гаразд,— мовив він,— до побачення, Смізер. Доглядайте його, і коли він що-небудь скаже, запишіть і сповістіть мене.

— О, неодмінно, містере Сомсе; можете покластися на мене. Було дуже приємно побачити вас. А як куховарка зрадіє, коли я розповім їй.

Сомс потиснув їй руку й пішов униз. Хвилини дві він простояв біля вішалки, на яку стільки разів вішав свого капелюха. «Так усе минає,— думав він,— минає і починається знову. Бідолашний старий!» Він прислухався, чи не долине згори торохтіння ціпка, яку Тімоті тягає за собою, наче іграшкового коника; або чи не визирне з-за поручнів привид старечого обличчя і чи не озветься старий голос: «О, та це ж наш любий Сомс! А ми тільки-но говорили, що не бачили тебе цілий тиждень!»

Нічого, нічого! Тільки пахне камфорою та пилинки танцюють у промені світла, що падає крізь напівкругле вікно над дверима. Любий, старий дім! Мавзолей! Круто повернувшись, він вийшов і поспішив на вокзал.