Київ — New York

Я знала, що маю вирватися з його рук і поїхати в готель. Зателефонувати дорогою Полу і, пославшись на важливі справи, полетіти до Києва. До Олега. Забитися знову в свій напівмертвий кокон, у звичний світ, який висів на волосині. Але я просто хотіла, щоби Джастін був поруч. І все.

На вулиці заверещали гальма, а потім пролунав занадто різкий гудок автомобільного сигналу.

— Мені треба йти. — Я спробувала відсторонитися, закликаючи розум до перемоги над емоціями.

— Не йди. — Він міцно тримав мене в обіймах.

— Уже пізно, мені справді час. — Я провела рукою по його щоці, вперше відчувши ніжність на дотик.

— Вибач, — він відпустив мене. — Хочеш, я проводжу?

— Не варто, я піймаю таксі.

— Тоді до завтра, — він знову торкнувся мене губами.

Тепер уже нічого не могло зупинити мене. Я не пам’ятаю, як ми опинилися на матраці, куди подівся наш одяг, чи були зачинені двері до кімнати. Досі я не уявляла, що можна так несамовито віддаватися чоловіку, стаючи з ним одним цілим. Тієї миті мені слід було подумати про стосунки з Олегом, але хіба могла я про щось думати? Я божеволіла, безупинно повторюючи його ім’я. Мені подобалося промовляти, немов пробуючи на смак, кожен звук, переконуючись, що він поруч. Він відповідав стогоном, і я розчинялася в його руках, що блукали моїм тілом.

Досі Олег був моїм єдиним чоловіком. Одного разу, трохи перебравши віскі, я поділилася цим із Полом. Пам’ятаю, як він здивовано підняв брову й запитав:

— Бідна Алісо! Невже тобі не хочеться скуштувати забороненого плоду?

— Навіщо? — Я щиро не розуміла.

— Ну, бодай для порівняння.

— І мучитися все життя, якщо це порівняння буде не на користь Олега?

Тоді ми розсміялися. Тепер я розуміла, що мала рацію. З Олегом я ніколи не почувала нічого подібного. Джастін грав на моєму тілі, як на музичному інструменті. Знаючи наперед, яку витягне мелодію. Мені здавалося, що це він старший і досвідченіший за мене. І я підпорядковувалася його рухам, відкинувши реальність, переселившись на полотно, де була ескізом картини. Хтось невідомий, узявши мій образ, помістив його у вигаданий світ. Справжня сюрреалістична любов. І що є реальністю, а що — казкою, мрією? Розібратися було понад мої сили.

Ми просто стали одним цілим, зрослися настільки, що, здавалося, варто йому лише трохи відсунутися вбік — і я відчую нестерпний біль. Адже не можна не чути болю, відриваючи від себе частину власного тіла? Наша близькість була такою відвертою, що не доводилося думати про свою позу, про те, як цієї миті лежить волосся й наскільки голосно лунають стогони. Мені не кортіло здаватися кращою, ніж я є насправді. Мені хотілося, щоби він любив мене такою, якою я була. Розпатланою, блідою, щасливою. І, читаючи цю любов у його очах, я знов і знову зраджувала своє життя в ім’я свого щастя.