Київ — New York

— Мем, у вас усе гаразд?

Таксист пригальмував біля школи, спантеличено дивлячись на мене у дзеркало заднього виду. Скупа на емоції, я плакала. Я сама не помітила, як солоні сльози, скочуючись по моєму обличчю, залишали темні плями на світло-блакитних джинсах. Я плакала вперше за останні тринадцять років, заново звикаючи до солоного присмаку на губах. Знаючи наперед, що нас очікує, я оплакувала те, що мало статися. Але я була щаслива, адже в мене залишалося ще два місяці. Комусь здасться, що два місяці — це замало. Але вдячна долі людина скаже: «Два місяці повного щастя — чого ще бажати?».

Я витерла серветкою обличчя.

— Я можу вам чимось допомогти? — запитав таксист, вимикаючи радіоприймач.

Він зняв кепку, поклав її на сидінні поруч із собою й повернувся до мене.

— Я плачу від щастя. Вам колись доводилося плакати від щастя?

Очевидно, моє питання здивувало та збентежило його. Було помітно, що він вагається. А потім, усміхнувшись, дістав із гаманця фотографію й показав її мені. На знімку рожевощокий малюк із відерцем у руках сидів у надувному басейні.

— Це Майк. Мій син. Я плакав від щастя, коли вперше взяв його на руки. Діти — це все, про що нам варто мріяти. Вони стають продовженням нашої любові.

— Напевно, ви маєте рацію. Він дуже схожий на вас. Вам пощастило.

— Дякую, мем.

Того ранку дітей у школі не було. А заняття з дорослими ще не почалися. Кілька художників стояли в коридорах і холі, обговорюючи останні новини. Кейт розповідала, що Полу вдалося вмовити француженку приєднатися до нас на кілька днів. Джастін ще не приїхав. Відверто нудьгуючи, я розглядала розкладені на столі фотографії робіт і дивувалася, як по-різному можна зобразити однакові предмети, вулиці, будинки, почуття. Хтось малював портрети, хтось — пейзажі, натюрморти, абстракції. І якщо на картині зустрічалася людина, я вдивлялася в обличчя, намагаючись зрозуміти, що почував до неї художник. Уже не вперше погляд зупинявся на одній роботі: в засипаному жовтим листям парку сиділа на лавці дівчина. На ній було блідо-рожеве пальто і в’язані білі рукавички. У руках — букет жовтого листя. Вона дивилася кудись у далечінь. І обличчя її неможливо було розгледіти. У всьому цьому осінньому хороводі мені бачилося стільки відверто-дошкульної самотності, що здавалося, я чую, як дівчина плаче, виразно розрізняю її схлипи.

— Кейт, — я зловила за лікоть господиню, яка пробігала повз мене, — чия це робота?

Картина була справжньою. Художник не намагався прикрасити намальовану дівчину. Але її сутуле поникле тіло залишалося прекрасним і гордим, зовсім не викликаючи почуття жалості.

— Це? — Кейт мигцем глянула на фотографію. — Справа рук Джастіна. Це Вікі. Його натурниця, пам’ятаєш її?

Авжеж, як же я відразу не впізнала цю балерину?

— Вона тепер виступає із підтанцьовкою у бродвейських мюзиклах, мріючи про головні ролі. Але ж ти чула, яка там конкуренція?