Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Багажний вагон знаходився у самому кінці поїзда. Іван прямо з платформи почепив ящик на плечі і поніс уздовж вагонів, дивлячись під ноги, аби не спіткнутись. Обережно поклав свою ношу до інших ящиків. Панок розрахувався з ним, глянув ув очі і якось несміливо прошептав:

— Чудо! Артист! Хе-хе-хе!

П’ятдесят крон! Перші п’ятдесят крон, зароблені на вулиці, одержані за продані руки! Що скаже Свадеба? Що би повів нянько, якби дізнався, що я так дожився? Господи, та заплакав би, як мала дитина! Айбо я не видамся. Не скажу про них ні няньові, ні Яну. Най не знають, як гроші заробляю. На житняник уже буду мати. Айбо ремесло якесь треба добути. Та де його дістану? А завтра, завтра де я зароблю? Хто мене найме?

Брів тротуаром, а праворуч кучерявилися крони каштанів. Над головою хмари затуляли невеликий шмат неба: вони звисали, як подерті онучі, над будинками, і певне від того було важко дихати. Замість небесних зірниць на землі блимали вуличні ліхтарі, різнобарв’ям заманювали очі вітрини магазинів, кав’ярень, ресторанів, готелів.

Люди кудись квапились. Либонь, боялися змокнути на дощі, який ось-ось зістрибне з хмар та побіжить по тротуару.

А завтрашній день не давав супокою. «Куди піти найнятися? На вокзал чи до того магазина? А, може, щось Свадеба знайшов? Він ще розгнівається на мене, що валандаюся по місту… З’явитися на світ, то не так уже й складно. Добре прожити на світі — то величезна мудрість. Та хто мені оту мудрість дасть, окрім мене самого. Чоловік сам мусить робити своє життя ліпшим. Зроби його, коли навколо тебе все крутиться-обертається не так, як би ти хотів…».

В роздуми ввірвався гамір, що доносився зі скверу. Що ж то за дивина? Чому регочуться люди? І погода їм не на заваді.

Посеред гурби, просто на зеленій траві брикаються, мов діти, двоє здорованів. Бійка? Та чому ніхто не роздоймає їх?

Ось один встав. Обтирається. Забрав із землі свій одяг. Похмуро попрямував до глядачів, сопучи, як циганський міх. Інший, що залишився на зеленому килимі, підморгував до присутніх, як до давніх знайомих, простягував до них мускулисті руки.

— Нех се пачі! Сто корун! Сто корун!

Виявляється, все дуже просто. Той здоровань продає свою силу. За сто крон. Той, хто подужає його, одержить від переможеного триста. Іван прикинув: у нього в кишені є ще така сума. А що коли спробувати?

Програти, правда, не збирався.

Протиснувся наперед. Вручив здорованю сто крон. Той спогорда, зазнайкувато вишкірився:

— Не дорахуєте й до трьох, як він поцілує землю! — і підморгнув на Івана.

Про Іванового суперника знали майже всі присутні: це був мандрівний силач, що з’являвся то тут, то там у Празі. Із-за того й жив, що виступав на побічних аренах. Перед Силою стояв не чоловік, а велет. На руках, на ногах — гори м’язів, а голова ніби вросла у плечі. Іван коло нього виглядав мізерно, як хлопчик. Поклав збоку тайстрину, скинув піджак, сорочку.