Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Пан Прохазка вміє гроші робити. Лише після того, як революційний відгомін «Аврори» розворушив чехословацьких пролетарів на чолі з комуністами та профспілками, пан Прохазка став дещо ліберальним. Правда, цей лібералізм мав свою мету. Ось, приміром, робітники почали вимагати підвищення заробітної плати. На перший раз пан Прохазка категорично відмовився задовольнити їхнє прохання, розраховуючи на те, що робітники проведуть страйк. Так і сталося, як панові гадалося. Потому підвищив-таки платню на кілька відсотків. Робітники раділи. В той же час радий був і пан. З чого б йому торжествувати? А було з чого. В цьому заворушенні через посередництво своїх холуїв-прислужників він винюхав організаторів і керівників страйку, а згодом звільнив їх, як зайву ро — бочу силу на заводі. Операції, які раніше виконували ватажки страйку, лягли на плечі тих робітників, що залишалися в цеху. Ну ось: хто виграв? Прохазка. Заробітну платню п’ятьох звільнених він розподілив серед робітників надбавкою-відсотками…

«Дивний чоловік отой Свадеба. Чудний якийсь. Айбо вчений мусить бути», — подумав Іван і в ту ж мить запитав про інше:

— Яне, а ви добре живете?

Від несподіваного запитання Свадеба піднявся на лікоть, аби Іван ліпше почув те, що скаже:

— Як тобі сказати, друже мій? Матеріально я живу препаскудно. Ти сам бачиш, що обстановка в мене не така, як у пана Прохазки. Духовно, правда, я живу ліпше, як наш президент. Чому? А тому, що все моє життя націлене до щастя. Це дорога нелегка. Та думаю, хто не вміє переносити горе, тому тяжко добратися до щастя… Ти звідаєш, чи добре я живу. Посуди сам. Дітей віддав до старих у село. У місті сутужно з харчами. Вони дорогі. Тяжко з роботою. Ось Ганічка втратила на неї будь-які надії. Та що там Ганічка? Тисячі чоловіків нині вештаються без роботи. Шукають по місту яке-небудь заняття. Та людей витісняють машини: із фабрик, із заводів, навіть із полів. Тисячі родин лягли у цей вечір голодними. Тисячі дітей приспали в цей вечір матері, пообіцявши, що ранком наїдяться хліба досхочу. Ех, друже мій, нечесний цей світ! Безжалісний і нечесний, кажу тобі. У одного скрині набиті золотом-грошима, а в другого на руках мозолі та капшуками сльози попід очима… Як бачиш, живу добре — біди в інших не позичаю. В одне я твердо вірю: ще настануть ліпші дні. Тоді ми, братку, заживемо з тобою по-новому…

— У нас, окрім особистого життя і добробуту, — продовжував Свадеба, — є значно більше — це слава і честь нашої республіки. І коли б мене запитали, хто твій найкращий друг, я б відповів: «Той, хто є щирим другом мойого народу». Зробити нашу республіку могутньою, красивою, нездоланною — це слава і честь кожного громадянина, наш найвищий обов’язок. Це і є нашою найголовнішою боротьбою. Людина, котра не веде боротьбу — живий труп, перепрошую, нуль без палички. Ми, молода генерація, повинні відстоювати-боронити честь наших батьків і прадідів, славу Яна Гуса, Яна Жижки, славу і честь тих, хто творить нашу республіку…