Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— Найвищою і найліпшою платнею для мене будуть ваші виступи перед публікою. Красиво виступите — то буде мені винагородою за навчання. Договорилися?

— Айбо я говорити не можу, — не зрозумів Іван, чого від нього хочуть.

— Для того є, молодий пане, адвокати, професори. Для вас то не грає ролі, не дай то Боже, коли будете й без язика. У вас є сила!.. Ви з Підкарпатської? Там багато таких людей?

— Та всі такі, як я.

— О, то є прекрасно!

Нейман легко встав, майже підстрибнув з землі. Взяв Івана під руку. Повів у другий кінець садка. Тут, у глибині, поміж акуратно посадженими та доглянутими деревами й кущами квітів, гралося троє парубків. То, мабуть, Нейманові сини. Хлопці зневажливо зиркнули на новачка і далі гралися. Це, принаймні, так сприйняв Іван спортивні та гімнастичні вправи, яких зроду-віку не бачив. Грався й він, та не такими забавками…

У Онджея Неймана своїх дітей не було. Дружина, кохана манжелка, померла у війну від тифу. Загорював. Дехто б на його місці коротав свій час у гурті серед картярів або топив горе у пиві чи вині. Та Нейман не з першого і не з другого ґатунку. Він передусім спортсмен. А коли Бог дітей не дав, то є вони в інших. Всіх, зрозуміло, не може прийняти під свою опіку, та до тих трьох, що вже має, прибере і цього Силу. Стане меценатом ще для одного парубка.

Най подобається тобі, Іване, у цьому затишному садку, поруч з цим приємним чоловіком, що добровільно хоче стати твоїм патроном.

Зденек і Павол наче близнюки: біляві й худорляві. Заховали свої обличчя в якісь сітки. Схопили вузькі шаблі і почали штрикати один одного. Третій, Ростислав, побіг по траві. Нейман десь з-за пазухи вийняв годинника. Поманив пальцем Івана. Праворуч від високого мура забитий колик. Від нього починається старт. Отже, від колика до Неймана — сто метрів. Іванові треба бігти звідси щосили.

Скинув сіряк. Засукав рукави на білій веретяній сорочці. Нейман махнув рукою, а Іван рвонув з місця. Рушила в кругову й стрілка секундоміра. Хлопці перестали займатися: дивляться, яке ж поповнення привів Нейман до їхньої трійці.

Іван біг незграбно, як дома по полю.

Хлопці переглянулися, мовляв, то вже для них пройдений етап.

Нейман спинив стрілку секундоміра. Підійшов до Івана. Намацує на зап’ясті пульс. Щось підраховує.

— Серце, як у вола! — прошипів. — Дихайте. Молодий колего! Дихайте глибоко, в себе!.. — від радощів плеснув його по плечу. — Ви боксом займалися? — здивовано спитав і штовхнув його кулаком по плечу, замилувавшись твердими м’язами. — Ви, молодий колего, боксер? — знову запитав.

— Хлібороб я, пане. І нянько мій хлібороб. І дід ним був…

— Добрий грунт має та земля, від котрої йдуть такі люди, — шептав Нейман, ведучи Івана до невеликого помосту. На ньому стояла штанга. Нейман зняв кілька менших коліщат, відкинув убік. Показав Івану, як треба підіймати оте залізяччя. Той ловив кожен порух, аби догодити своєму новому вчителю. Забавка. Підійшов неквапом до штанги, потер долоні. Схопив за гриф і кинув штангою понад голову, не згинаючи ліктів.