Іван Сила на прізвисько «Кротон»

— На вогні? — спинився Сила.

— Так, так, друже, на вогні. А великий був чоловік!.. Учений мудрий…

Дійшли до Карлового моста. Іван уже переходив через нього. Та чомусь не помітив, що під мостом є невеликий острівець, відокремлений від берега Влтави вузькою протокою. Будинки по обидва боки річки піднімаються прямо з води, а до хвиль лащаться килими плюща, галузки плакучих верб. Над водою нависло колесо старого дерев’яного млина. «Як дома, — подумав. — Красно, айбо дома ліпше. Якби лише роботи було… а млин такий, як у Цібеленькового Петра. Добре ото мати млин. Не з фіґлів кажуть люди, що мельник спить, а лотоками йому хліб біжить, хоч по мірці та мішок насипається…».

Коли завертали у вузенький провулок, Іван ще раз глипнув на той почорнілий млин, котрий нагадав йому про домівство. А воно віддалялося, як і той млин.

Ветхі будинки стиснули з обох боків вуличку і здавалося, ніби йдеш по сирій ущелині. Над головою, на різьблених кронштейнах, погойдуються різьблені гасові ліхтарі. Вони блимають на обрамлені візерунками вікна. З тих вікон ніхто не визирає. Люди, натомлені за день, легенько повечеряли та й полягали спати, бо дорого обходиться світло.

— Робітнича колонія, — вимовив Ян, коли наближалися до його будинку. — На нашому будинку золотий ключ. А на другому — три схрещені стріли, скрипки, а далі — лев, ведмідь, страус… Оті емблеми замінювали колись нумерацію будинків. Давно то було, друже мій… Так, так, давно…

«Звідки той Ян так багато знає? Ліпше, правда, багато знати, аніж багато мати. Млинові в роботі допомагає вода, а чоловікові в житті — знання. Хочеш багато знати — не ганьбися знаючого запитати. Так кажуть мудрі люди. Та які я маю знати мудрощі, коли чотири зими ходив у школу? Можу биті букви упізнати, знаю молитися… А далі — що? Треба, майже, вчитися. Знання в голову прибереш — ніколи ніде не пропадеш…».

У Свадебовому помешканні повно квітів: мальви, хризантеми, а в кутку олеандр цвіте. Лапатим листям тягнеться до сонця філодендрон. На табуретках, на стільцях, навіть на поличках — білі серветки і квіти. Стіл накритий вишиваною скатеркою. А ось і господиня — худорлява жінка з лагідними очима. Очевидячки, поралася на кухні, бо під хустиною коси зав’язані у тугий вузол, а в руках тримає рушник. Дружина Яна — Ганічка — виглядала молодо, хоч і двох діток народила та виколисала.

— Прошу, прошу, — співуче мовила Ганічка, показуючи вільною рукою на стілець. — Почувайте себе, прошу, як дома. — і поспішила знову на кухню, бо звідти щось шкварчало на неї.

Познімали піджаки, помилися. Присіли за круглим столиком.

— Ти досі працював уже десь?

— Лише дома…