Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Ого! Сто! Сто маємо! Сюди! — звав Нейман обома руками Зденека, Павола і Ростислава. — Сюди! — радів Нейман, наче натрапив на скарб. Ті неохоче кинули заняття і прийшли до помосту. Нейман поспішно кладе на гриф ще два коліщата. Перепитав у Зденека, скільки тепер буде вага штанги, хоч і сам достеменно знав, що там сто двадцять кілограмів. Той неохоче відповів:
— Сто двадцять, пане професоре.
— Так! Правильно. А тепер, прошу, подивіться! — Нейман знову замилувався Іваном. Поплескав його по плечу, здавив у нього передплічний мускул. — То є, просім, оцелове свалі![61]
Ех, коли б він, Нейман, мав такі мускули, він би знав, що з ними робити! Та нічого, що Бог не нагородив його. Добре, що є люди з такими мускулами. І хто знає, чи не загримить володар отих м’язів по всій республіці, по Європі, а може, й по світу? То вже від Неймана залежатиме: віднині він його володар і тренер, зрозуміло. Благодатна глина потрапила до його рук: він, Нейман, зліпить з неї, що завгодно.
Словом, не треба роздумувати довго. Діяти треба!
Великі круглі прозеленкуваті очі віддзеркалювали хвилювання і одночасне задоволення. Іван спокійно пригладив непокірне кучеряве волосся, що силком спадало на чоло, лізло в очі, лоскотало.
Зденек подав магнезійовий порошок. Подержав коробку на долоні, а погодя поклав її на край дошки. Нейман показує, що тим порошком треба натерти долоні, оді штанга не сковзатиметься в руках.
— На моїх не буде сковзатися. Мозолі все видержать. У мене долоні, як рашпіль.
Іван спочатку схопив залізяччя, викинув штангу на груди, якусь мить потримав, а потім витиснув її понад голову. Так, як казав Нейман. Професор поглядав то на секундомір, то на Івана. Поспішно замахав руками: кидай, мовляв, штангу на поміст. Та Іван не міг розтовкмачити того сигналу. Тримав штангу десять, двадцять, тридцять… сорок секунд!
Нейман підбіг до Івана, прямо у вухо прошипів:
— Досить! Жили розтягнеш!
— У мене, пане професоре, не з баранячих кишок жили, — і почав крутитися зі штангою над головою. — Усе удержать.
Легенько, наче штанга була зроблена з ніжного кришталю, поклав її на поміст.
Нейман витирав піт з лисини, ніби сам підіймав ту вагу. Від захоплення ляснув у долоні.
— Ну як, колеги, беремо його до себе? — спитав Нейман своїх учнів, що стояли обіч помосту і жадібно ковтали слину, переглядаючись.
— Міцний, — погодився Зденек.
— То є, прошу, справжнісінький екземпляр силача! — Нейман од радощів за знахідку знову поплескав Івана по спині. Раптом щось задумався, вийняв з кишені блокнот, олівець, швидко написав на папірці дрібними буквами. Хлопці знали, що в тій книжечці занотовані всі їхні результати тренувань. Тепер, очевидно, й Іванове прізвище потрапило туди. І наслідки нинішнього іспиту. Та Нейман швидко вирвав сторінку, підозвав Ростислава: — Маш ту цідулку а гонем до крейчі[62]!
Ростислав підождав Івана, поки той одягався у свої домашні шати.
До кравця було недалеко. Його майстерня — поруч, за рогом.
Кравець почитав записку, заметушився і з словами «єден момент» побіг кудись за полотняну перегородку. Необавки повернувся з метром, що теліпався в нього на шиї. Випростав згорблену спину, покректав і заходився приміряти Іванові плечі, захоплено мурличучи собі під ніс: «А то є, просім!», «А то є, просім!». Вибачаючись, кравець запитав:
— Кдесте нарозені, просім вас[63]? — і знову: «А то є, просім!».
— Там, кде чрстві вздух[64] — відповів Іван по-чеськи, глянувши на Ростислава, чи той, бува, не сміється з його вимови. — На Подкарпатску.
— Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! — не надивується дрібненький кравець, вистукуючи каблучками навколо Сили. Шістдесят вісім сантиметрів у плечах! То є, прошу, для нього рідкісний клієнт. — Не гнівайтеся на мене, прошу вас, коли запитаю, скільки вам років?
— Двадцять три, — чітко відрубав Іван, хоч знав, що у паперах значиться на два роки менше, бо отець Антоній забув завчасно завести його у метричну книгу. Саме через це Івана не брали рекрутом у цісарську армію. Це, правда, не така вже велика біда. Нянько з тої помилки дуже радів, що залишили йому на обійстю хоч одного сина.
— Що ви їсте, прошу вас? — довідувався говорючий кравець.
— Усе, окрім гвіздя, — серйозно відповів Іван.
— То є, просім, то є п’єкнє! — знімаючи мірку, промовив кравець і записував огризком олівця якісь цифри. Потім підраховував щось, прицмокував і нарешті сказав: