Після злучення тварина сумна

Вихідці з усіляких там Бородянок, Коноплянок, Олександрівок, Яблунівок та Книшів, що припхалися до моря на своїх «Жигулях-Москвичах» та задешево знімали кути на сусідніх дачах, жерли кукурудзу, цмулили пиво, курили, лузали насіння, грали в підкидного дурня, «виховували» шмаркатих дітей своїх в затінку дешевих китайських парасоль, словом, насолоджувалися тваринячо-жлобським життям, цілком притаманним пересічним мешканцям південно-східної Європи.

«Уроди» — подумав про них Аркадій і спіймав себе на думці, що вони з дружиною, либонь, для когось з боку теж так само виглядають уродами.

«Адже люди навколо — це віддзеркалення нас самих, — продовжив думку, розглядаючи колонії жлобів на пляжі, — і увесь світ — це проекція нас самих на нього. Отже, коли хтось бачить світ в уродських фарбах і ракурсах, то він і сам є урод. Отже, я — урод!»

Дійшовши такого філософського висновку, він чомусь зненацька згадав казку Андерсена «Снігова королева», а саме, те місце, де учні злого троля розбивають люстро, кавалки якого, западаючи людям у очі й серце, роблять їх погляд на світ приблизно таким, який мав тепер Аркадій — спотвореним та цинічним.

«Пліснява! Люди — це отруйна пліснява на тілі землі, яка, мов той «аспергілус нігер», селиться у найбільш придатних для виживання місцях, обсідаючи ріки моря і океани та поволі знищуючи Землю отруйними відходами власної життєдіяльності! От коли б якась комета, вдарившись об землю, знищила усю ту людську плісняву, то на Землі б знову запанувала радість та гармонія! Чи нехай ця пліснява винищить себе сама за допомогою ядерної зброї, чи взагалі планета зірветься з катушок і полетить у чорне провалля космосу...»

Отакі думки блукали головою нашого героя того ранку, людоненависницькі до такої міри, що скажи йому тоді натиснути на ядерну кнопку — натиснув би, не вагаючись. А все виною алкоголь! Бо, як заповідали у своїх «Протоколах» ще сіонські мудреці: «Мішає «каберне», віскі та пиво тільки кончєний гой — мудак та недолюдина. Як побачиш такого — вбивай без жалю!»

— Піду попробую водичку... — промимрив Аркадій та й із скреготом зубовним, перебуваючи у Шеолі власного похмілля, підняв грішне тіло з гарячого піску та потягнув прокляті кістки в напрямку недалекого моря.

Дружина не збрехала. Ледь ступивши у воду, Аркадій відчув, як від самих литок, сідницею, спиною аж до м'язів на шиї пробіг тілом електричний струм і вдарив холодом у мозок. «То от чому ніхто не купається», — подумалося йому, бо такого видовища він не бачив від сотворений світу: щоб у сонячний серпневий день люди на пляжі були, а у морі — жодного. Тільки отам, ген-ген ліворуч, біля каменів, що прикривали від навали штормів найвужче місце коси, вовтузилася у воді зграя дітлахів.

— Люба, я піду прогуляюся берегом, бо щось серце вискакує... — трохи церебральним тенором «проспівав» наш герой, бо від міцного чорного чаю серце справді щось розходилося, руки тряслися і тіло потребувало руху.

Однак, коли він підійшов до величезних гранітних брил, загрузлих у піску, де вовтузилися діти, то від побаченого видовища враз забув і про серце, і про похмільний синдром.

Прямо на піску між каменів було простелено дві радянські жакардові ковдри темно-синього кольору з трьома білими смужками з того боку, де мали розташовуватися ноги. На ковдрах було навалено з півцентнера знаменитої чорноморської камбали-калкану!

Трійко дітлахів-підлітків років дванадцяти-тринадцяти бродили у воді між каменів, аж поки один не вигукнув: «Є!», нахилився в воду і за якусь мить виніс на берег ще одного рідкісного представника місцевої морської фауни кілограми так у два з половиною.

— А як ви їх ловите? — тільки й вичавив Аркадій, дивлячись, як красивезна колюча риба, ковтаючи повітря перекошеним ротом, налякано поводить довкруж банькуватими очима на пласкій голові, демонструючи сонцю полум'яні свої зябри.

— Заходимо, бродимо, наступаємо на спину і беремо руками — цокотячи зубами відповів малий.

— І що, вона тут усюди є? — Аркадій з жахом дивився на його червоні, розпухлі від крижаної води ноги.

— Атож...