Після злучення тварина сумна

— Затулю, щоб у очі не світив, — промовив Аркадій і, звівшись навколішки, потягнувся до вікна.

У цю мить голий, з кургузим, сухим задом і відвислими яйцями, він здався Марині таким нещасним і беззахисним, що коли знову повернувся у її обійми, вона обняла його і поцілувала у лоба.

— Не' переймайся, я з тобою. Я і Марічка. Ми тебе любимо. Все буде добре.

Аркадій звернувся ковбаскою і, підібравши коліна до живота, притулився до дружини. Коли ж Марина заснула, то він, тихо відвівши убік її руку, повільно встав з ліжка, випорпав з шафи свого щоденника, вибрався надвір і, накинувши на плечі спортивну куртку, пішов на літню кухню.

Тої ночі, окрім вже вищенаведеного уривка, у своєму щоденнику він написав таке (наводиться мовою оригіналу зі збереженням авторського стилю, орфографії та пунктуації):

«Жити — значить бути. Бути — значить діяти. Діяти — значить вірити у себе. Чи вірю я у себе? Ні! Значить я не живу? Коли так задуматись, то всі мене трахають. Але причина ця лежить у мені, бо саме я дозволяю всім мене трахнути. Мене трахає моє керівництво за невеличкі гроші, адже ніщо так не розбещує, як виплачувана вчасно маленька зарплатня. І я віддаюся своєму керівництву, бо в юності мене морально трахнули батьки і трахають мій мозок аж понині. «Аркадій — вчать вони, — ти мусиш мати постійну роботу. У тебе мусять бути прикритими тили. Все в житті може Трапитись, і ти завжди мусиш мати гавань, в якій можна буде сховатися від життєвих бурь». І от, щоб мати цю ілюзорну гавань, я кожен день мушу з'являтися на роботі за двісті двадцять гривень окладу і підставляти свій зад під тугі члени керівництва, директора, художнього керівника, корифеїв-артистів, які в свою чергу підставляють свої сідниці іншим учасниками ланцюжка — міністру культури, спонсорам, продюсерам, ну і так далі... Так зрештою можна і дістатися того, хто трахає увесь цей світ. Достатньо подивитися на стодоларову купюру. Там все зашифровано. Зрештою, це не нові думки, але раз у раз уся ця піраміда трахальщиків вибудовується у моїй уяві, і від того мені стає зле, бо я в самому низу цього «харчового ланцюжка». Розірвати ці соціальні стосунки, закритися від усіх, зникнути від цього вічного траху — єдина моя мрія. Але поки що нездійснена. У мене росте дитина, за яку я відповідаю, є дружина... З якого боку не подивись, я неначе у павутинні. Борсаюсь, борсаюсь і чим більше борсаюсь, тим більше заплутуюсь. Але я сам винен у цьому всьому. Бляха муха, час самому ставати трахальщиком і трахнути це життя!

А ще я думаю, що усі ці мої комплекси, в яких я заплутався, народилися саме з тої історії, яка трапилася зі мною тут, на Кароліно-Бугаз, дванадцять років тому. Коли ота сучка обізвала мене «обкінчаним гівнюком» та «мамкиним синочком». Саме вона прищепила мені той страх поразки, з яким я жив і живу всі ці роки.

Сьогодні вдень я лежав у гамаку і подумав, що коли б я оце знайшов у собі сили і якимось чином трахнув би її тепер, то це, можливо, зняло б з мене оце прокляття вічного страху перед буттям. Коротше, я зрозумів одну дуже важливу річ — мені якось треба закінчувати перебувати у суцільному сні і починати ДІЯТИ! І я навіть знаю, з чого я почну! Я мушу ТРАХНУТИ ЇЇ! У такий спосіб знявши з себе це прокляття страху поразки, яким мене нагородила ця відьма! Якраз гарний час — минає дванадцятирічний астрологічний цикл. Тому я мушу діяти! Я маю ТРАХНУТИ ВІДЬМУ!»