Після злучення тварина сумна

— Вона відкусила йому хуй...

— Та не може цього бути!

— А я тобі кажу точно. Вона відкусила у нього хуй, а він її забив ногами.

У центрі великої спальної кімнати стояло двоє кремезних хлопців у темних дорогих костюмах. На паркетній підлозі ногами на килимку, простеленому перед широким ліжком, лежала мертва жінка.

Вона лежала долілиць, прикриваючи рукою голову, з-під якої по підлозі розпливалася широка калюжа крові. Кров була і на ліжку, і по всій кімнаті. Небіжчиця мала чудові форми, здавалося, навіть умираючи, вона потурбувалася про те, щоб виглядати елегантно, і прийняла граціозну позу. Золотаве волосся розсипалося по плечах, а пасма, що потопали в калюжі крові, злиплися і потемніли.

Один із хлопців, закуривши сигарету, підійшов до жінки й ногою перевернув її на спину. Носком тупомордого черевика він обережно дотикнувся до підборіддя небіжчиці й відкрив їй рота.

— Та ти подивися, тут теж повно крові...

— Ну то й що? Може, він просто вибив їй зуба.

— Та ні, зуби всі цілі.

Хлопець ще раз зазирнув жінці у рота, немовби шукаючи там якусь абищицю і, не знайшовши, злегка ногою відштовхнув її голову від себе. Відтак затягнувся сигаретою, роздивляючись увесь той розгардіяш, який панував у кімнаті.

— Це точно, — сказав він. — Подивись, яка кров біжить у неї з голови.

— Яка кров? — другий і досі не рушав з місця та жував собі гумку.

— Світла кров, артеріальна. А тепер подивися на кров у ванній кімнаті, на ліжку, на ту кров, що в неї на обличчі. Бачиш різницю?

— Там темна кров.

— Правильно. То кров венозна. То його кров.

— Такий випадок був у Бучанській колонії пару років тому...

— Я знаю. Хлопа хотіли опустити, а він узяв і відкусив комусь член.

— От тобі й догулявся із своїми блядями...

— Так, закрили тему, бо мені ці розмови не подобаються. Ти краще скажи, що нам з нею робити?

— А я звідки знаю? Ніяких вказівок не було.

— Отож-бо!

Другий молодик підійшов до відчинених дверей ванної кімнати і, зазирнувши туди, аж йокнув:

— Ну та й крові натекло!

— Так, не позаздриш Сєрому, — обізвався напарник, глибоко затягнувшись димом, і кинув недопалок просто у калюжу крові. Недопалок зашкварчав і погаснув. — Ну, добре! Як не було вказівок, то діємо за звичною схемою.

— Послухай, Чілі, а може все-таки дочекаємося вказівок?

— Не варто. Трупак у будинку — подарунок для ментів. На біса нам ті проблеми? Як не було вказівок, то річ ясна. Тягни мішок!

— А може, без мішка?

— Коли хочеш, то давай без мішка. Тільки ти бери з голови, бо мені не дуже хочеться поганити краватку у крові.

— Ні. Піду краще по мішок.

Той, що лишився, знову наблизився до мертвої жінки і зазирнув їй у обличчя.

— Красива, зараза.

За дві хвилини до кімнати з перекинутим через плече зеленим пластиковим мішком зайшов його товариш.

— А красива, правда? — запитав у нього.

Колега цикнув зубом. Хлопці обережно, так, щоб не заляпатися кров'ю, підняли «трупак» з підлоги і почали пакувати. Потім, ухопивши мішок за краєчки, потягли його геть.

Вибравшись надвір через чорниці хід, молодики поперли неширокою, брукованою червоними цеглинами стежкою до блоку, де були гаражі з майстернями.

За спинами лишився чотириповерховий будинок, мурований у староанглійському стилі. Там, на третьому поверсі в одній з кімнат, жевріло світло, ледь пробиваючись крізь різнокольорові скельця вітражів, якими було забрано вікна.

Діставшись гаражних воріт, хлопці поклали мішок на землю, і один з них заходився копирсатися в замку. Коли ворота піддалися, хлопці знову вхопили мішок і зникли всередині.