Після злучення тварина сумна
- Автор: Мухарский Антон Дмитриевич
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-1515-87-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Після злучення тварина сумна». Краткое содержание книги:
Радикальна українська проза! Чорний гумор!
Читати обережно!! Можливий культурологічний шок!!!
Не бажане читання цієї книги людям з обмеженими розумовими здібностями, адептам різних людоненависницьких та тоталітарних ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії, соціокультурних та психопатичних станів, спричинених браком освіти, культури та виховання, людям із ознаками “совкового дебілізму”, особам, яким не виповнився 21 рік, вагітним жінкам та тим, хто керує транспортним засобом.
Всі збіги імен, подій та місць, описаних у цій книзі, з реальними людьми та об'єктами є випадковими і не ставлять на меті ніякого іншого завдання, окрім створення повноцінної художньої картини світу, часу і характерів описаних у творах.
Після прочитання цього попередження ЖОДНІ ПРЕТЕНЗІЇ НЕ ПРИЙМАЮТЬСЯ!!!
ЗАБОРОННЕ ЧИТАННЯ ЛЮДЯМ БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!!!
Наріжним каменем «інтерактивної», так би мовити, частини програми було дійство під умовною назвою «Роздовбай». Разом із напоями, наїдками, десятьма ящиками салютів Льова привіз із собою дві новенькі сокири, пожежний багор, металеву ломаку, кувалду та цеберко справжніх морських «гладишів». Кожен, хто промовляв тост, одразу вслід за тим мусив встати з-за стола! щось «роздовбати» у будинку. Так за останні дві години в будинку було повибито усі вікна, зірвано двері, потрощено стіни та меблі.
— Обережно, проводку не зачепіть, бо світло зникне! — напучував «погромників» щасливий господар, який іржав, мов кінь, коли ті трощили дачу.
Особливо старалися Колька-«татарин», Саша Катін та Васька «смотрящій», які працювали «разом». Бо як хтось з них говорив тост, то після нього руйнувати будинок ходили усі втрьох. Сімейні пари поводили себе більш-менш пристойно. Навіть мама кинула символічний камінчик у стіну будинку, хоча, судячи з усього, дуже переживала з того приводу, що її синок влаштував таку «оргію».
Десь за годину після початку «застілля» до руйнівних інструментів приєднався ще один. Це була підводна рушниця, яку господарю разом із маскою, трубкою ластами та підводним ліхтарем, скооперувавшись подарували дві сімейні пари. «Все справжнє, американське, дуже дороге. Ліхтар світить триста годин без перерви, а рушниця чи не найпотужніша в світі», — прокоментував презент ХТОСЬ.
І хоч це заборонено інструкцією, «потужність» рушниці перевірили, не гаючи часу. Накачали іі пневмокамеру так, що гарпун з трьох метрів наскрізь пробив стінку будиночка. Довго ще потім возився Микола Степанович, витягаючи його звідти. Тим часом гості продовжували гуляти.
— А тепер слово має Аркадій... як тебе по батюшке?
— Сергійович...
— Аркадій Сергійович, з яким ми познайомилися усього два дні тому... Це наш сусід. Чому він сьогодні з нами, може хочете спитати ви? А я відповім — тому що частина його дитинства минула в цьому домі... Аркашо, розкажи...
В принципі, Аркадій чекав на цей момент. Він, навіть, приготував промову, в яку вклав філософський зміст: мовляв, все тече, все змінюється, змінюються часи і епохи... Одна епоха, неоковирних дерев'яних будиночків радянської доби закінчується, натомість приходить нова епоха нових людей, нових форм. Свій тост він хотів підрезюмувати фразою: «За нових людей, які роблять цю країну модернішою!»
Але коли він встав, і за столом повисла тиша, то, тримаючи у руках склянку з вином, довго і тупо дивився на м'ясну нарізку, що стояла на столі. Він відчував, що якщо зараз не збереться з силами, то розридається...
Він тамував в собі слова, які от-от через ужитий алкоголь вже готові були зірватися з його вуст після усього побаченого. Так і кортіло йому кинути цим п'яним хамам у обличчя: «Я ненавиджу вас, тварі! Вас, хто зводить своє життя до задоволення власних інстинктів, хто рве на шматки, руйнує, чавить, хто вбиває, махлює, обманює, вбачаючи в всьому тільки власний зиск, а потім, обпившись дорогого віскі, носиться з диким гелготом будинком і з насолодою рубає старі дивани, шафи, підвіконня, які бачили дитячий сміх, любов, турботу і щасливі родинні вечори. Хто, замість образу Божого, несе на собі печать виродження, деградації, не приборкуючи тваринну свою сутність. І ніякі попи, яким ви даруєте «Мерседеси» та золоті хрести, не відмолять ваших гріхів, бо не Богу моляться, а Мамоні. Вас, хто хизується статками, тоді як в, країні животіють у дитбудинках тисячі дітей, хто залишає у нічних клубах і казино тисячі доларів, тоді як у муках закінчують своє життя тисячі старих, у яких ви відібрали їхні набутки, зробивши під кінець життя жебраками. Ненавиджу вас і ваших уродських дружин, які, мов божевільні мавпи, набивають свої шафи сукнями та взуттям, тоді як країна котиться у прірву. Ненавиджу всіх вас!» — отак хотілося сказати Аркадію у ту мить, але натомість він вичавив з себе таке:
— Діалектика і дуалізм — це основний закон життя. — Хекнув, щоб проковтнути кілок, що стояв у горлі. — Чорне-біле, світ-темрява, матерія-дух... Все у цьому світі бівалентне... Так, я бував у цьому будинку, коли мені було п'ять, десять, сімнадцять років. Колишні його господарі — то двоюрідний брат мого батька та його дружина. Ми з родиною декілька разів відпочивали тут... Тепер тут хазяїн Льова. Так склалося... Те, що сьогодні відбувається, як не дивно, тішить мене... Я розумію, що життя іде далі і завтра цього будиночка не буде... (в цьому місці у Аркадія затряслися губи), але я певен, що Льова — то, угарний господар. Він знає, як влаштоване це життя... Він побудує тут власний дім, у якому ми всі, я сподіваюся, ще раз зберемося! ура за господарів! — безславно і банально закінчив свою брехливу промову Аркадій і перехилив склянку у рота. А потім, так само як і мама, узяв морський «гладиш» і, не піднімаючи очей, кинув його у бік будинку.
«Бум», — глухо вдарився камінь у будинок, мовляв: «І ти, Брут!»
«Ура-а-а-а» — підхопили той звук гості, і все потонуло у суцільному гаморі.
— Друзі, друзі, — знову заволав Льова, — оскільки вже стемніло, то я хочу, аби ми зробили невеличку паузу, і знову прогулялися до моря, щоб подивитися на світляків. І не забувайте, що о дванадцятій ночі всі ви станете свідками небаченого дійства... Нехай це поки лишається сюрпризом. А поки Микола Степанович смажить шашлики, ми всі йдемо на море...
— Ти, якщо хочеш, лишайся, а я піду...
— Так, ти йди, а я ще трошки побуду. Незручно, якщо ми підемо удвох...
— Ти цеє... не напивайся, як скотина...
— Та я ж вже не мішаю...
Аркадій проводив Марину до хвіртки і, коли вона зникла у темряві, знову повернувся до столу, який сяяв своїм розгардіяжем, підсвічений трьома потужними лампами «переноски», чиї дроти ховалися у мережаному листвяному плетиві винограду.
Сам будинок теж світився потрощеним нутром. Згвалтований та змордований у німоті передсмертного жаху, не з власної волі розчахнувши усі свої вікна та двері. Світився якимось потойбічним яскравим світлом, мов інопланетний корабель старої конструкції, який буквально на мить покинули необізнані з земними правилами інопланетяни. Що ж за кошмар чекатиме на них, коли вони, повернувшись, побачать, що їхній корабель зруйновано дикунами, які населяють ці землі. Що відчують вони, угледівши цю руїну, як затріпочуть їхні тіла, збагнувши те, що відтепер навічно приречені жити серед цих варварів?
Мов та сомнамбула, дивлячись на «зґвалтований» будинок, підійшов Аркадій до столу, налив повну склянку вина та перехилив духом.
— У вас немає цигарки?
З будинку вийшла Світлана. Здається, очі в неї були заплакані...
— А он на столі лежить... «Мальборо лайте» будете? — Аркадій потягнувся рукою і подав Світлані пачку, — а от і запальничка... Давайте я разом з вами закурю...
— То ходімо на гору, на балкончик... Льоша, Льоша, — гукнула вона кудись у темряву, — прибери на столі, поміняй тарілки та стакани...
Прихопивши із собою пляшку червоного вина, стаканчики та цигарки, вони піднялися на другий поверх і всілися на тому самому балкончику, де дванадцять років тому Аркадія накрила мріть абсолютно щастя. Лампочки тут не вкручували, а тому дитяча кімната, на стінах якої було намальовано інопланетний корабель «Мир» та постаті двох космонавтів «Жори» та «Сені», слава богу лишалася незайманою. Сиділи на невисокій лаві, притулившись спинами до ще теплої дерев'яної стіни.
— Що сталося? — запитав у Світлани, коли побачив, як у місячному світлі тремтить її рука із цигаркою, а щокою котиться сльоза.
— Та нічого... минеться...
Посиділи деякий час в тиші.
— От скажіть мені, Аркадію, ви коли-небудь зраджували своїй дружині?
Сказати чесно, то пару разів на гастролях було... Один раз з Оксаною з реквізиторського цеху, а другий раз з молодою актрисою-студійкою у гримерці, коли репетирували уривок з «Двох зайців». Але момент вимагав іншої відповіді: