Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Там і поранення отримав. Це було 13 серпня, якраз прийшли з бойового завдання, о 6:30 ранку, ніколи вони в цей час не стріляли. Ми тільки «розчохлились» і вирішили мобілки підзарядити. Завели генератор, вивезли з окопу, і тут полосануло з «граду», якраз по посадці, по нас. От так я й залишився без ноги.

Але навіть якби була можливість все змінити, пішов би. Чому? Навіть не знаю… Будь-який нормальний чоловік повинен захищати свою Батьківщину. Якщо я народився в Україні, я повинен захищати Україну, якби б я народився в Росії, природно, що я захищав би Росію. Мені здається, це абсолютно нормально. І не було ніколи ніяких сумнівів. Хоча і проходив строкову службу на території Росії, але присягу тоді давав країні, яка перестала існувати. А присягу на вірність Росії я ж не давав. Я Батьківщину маю захищати!

Мені в розвідці допомагало те, що був з Луганською пропискою, ми ж під Горлівкою були. Та й акцент місцевий дозволяв мені ходити в цивільному і спілкуватися з місцевими. Дивився підходи до знищення тоді ще Безлера (сепаратист із Горлівки. — Ред.) у Горлівці. Не встигли тоді, він «змився», проте ми «вальнули» «Лешего», який став після Безлера. Сєрий, мій дружок, його й «зняв» на третій чи на четвертий день, як тільки він став командиром. Це в нас вийшло добре».

Його війна закінчилась. Від неї залишилися лише поранення і спогади. Бо навіть домівку підірвали. Повертатись нікуди. Тому Олександр почав життя з чистого аркуша. Зміг купити квартиру в Ірпені з того, що отримав «за відірвану ногу». Не чекає милості від держави.

«Сьогоднішнє оточення ставиться до мене нормально. Прекрасно! От до тих, хто воював, хто з Донбасу, до тих бійців ставлення прекрасне. Але я б також, мабуть, ставився негативно, якщо молодий здоровий мужичара-біженець скиглив би: «Допоможіть!» Мені здається, навпаки, ми, люди з Донбасу, самі маємо захищати свою землю, а не чекати, поки це зроблять за нас. Я сам до такого ставлюсь негативно. Розумію — жінки, діти. А до мужиків дуже негативно. А до тих, хто воював, ставляться добре, хоч тут, хоч на Західній Україні. Я особисто не відчуваю негативу.

Хоча часом усе одно важко. Є упереджене ставлення. Бо менталітет Донбасу відрізняється, чого гріха таїти, багато кримінальних елементів, багато людей, які просто спилися. Почало все розвалюватись, і люди там перестали знаходити собі застосування. Звідси і наркоманія, алкоголізм. І, думаю, з цього все й почалося. Бо густота населення дуже велика, а роботи ставало все менше і менше. Тому ось так. Я не можу звинувачувати всіх, більшість людей просто обманули — всі шукали який-небудь вихід, думали, що будуть зарплати, бо ж їздять в Росію на роботу, значить, добре, значить, там краще. Думали, що, коли будемо в складі Росії, буде робота. Тільки з цієї причини. Затятих сепаратистів, може, відсотків 10—20 %, та й тому, в основному, бо люди доведені до відчаю — заводи вирізають, безробіття. Це також вплинуло на хід подій, дуже сильно вплинуло — так виглядає ситуація зсередини».