Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Як бачиш.

— Саша живий! Саша — живий! — заволав вартовий.

За кілька хвилин вони їхали на цвинтар. Просто у ліску поміж вічнозелених сосен стояло кілька хрестів. Тимчасово не встановлений герой України. І реєстраційний номер. На деяких хрестах поруч із написом уже були фото і прізвища.

Саша зняв шапку і хрестився. Навпроти власного фото зупинився, одягнув шапку і запалив цигарку.

— Хто ж тоді тут, якщо не я? — питає.

Ніхто не знає. Фотокартку і прізвище зривають. Невідомий герой України.

Дорогою назад Саша починає розповідати. Про бій 5 вересня. Як неочікувано нарвалися на засідку російських нео­нацистів, як їх почали розстрілювати ще до того, як встигли зняти автомати із запобіжників, як загорілося авто, як здетоновував БК (боєкомплект).

— Я був якраз у кузові. Вистрибнув. Побачив, як горить одяг, почав збивати вогонь. Болю не відчував, мабуть, через шок. Зі мною ще був Дімка, водій. Він мене не впізнав — так я обгорів. Обличчя, руки — пальці до костей згоріли. Вухо от, бачите, частково відгоріло.

Він знову знімає шапку і показує обпалений шматок вуха.

— Відстріляли боєкомплект і сховалися в «зеленці», — згадує далі Саша. — «Кадирівці» нас, напевно, не побачили через машину, яка горіла. Інакше я б з вами не говорив. Якийсь час просто лежали, а потім пішли. Навмання. Аж поки не дійшли до якогось села. Сил іти далі вже не було. Вирішили зайти у першу-ліпшу хату — на пас-блін. Боялися, що натрапимо на «вату», яка нас здасть, але виходу не було.

Постукали. Відкрила жінка. Вислухала, коротко сказала: «Заходьте, спробуємо допомогти». Дімка відпочив і вирішив пробиратися до своїх обхідними дорогами. Сашу ж потрібно було терміново везти в лікарню. Придумали легенду — він росіянин, з Пітера. Як потрапив під Луганськ, не пам’ятає. Почепили на авто білий прапор і рушили в Луганськ. Лікарі запитань не ставили, але буквально за кілька хвилин з’явилися озброєні люди. Версія була непереконливою. Почали розпитувати — конкретна адреса, вулиця, будинок.

— Я недавно був у Пітері на заробітках. Назвав їм навіть номер квартири, де тоді жив. Повірили, відчепилися. А мене забрали на операцію. Боявся, що після наркозу заговорю українською мовою або щось розкажу про те, хто я насправді. Але минулося.

У лікарні доводилося часто зустрічатися зі своїми, тепер полоненими.

— От ти росіянин, — каже мені один на перекурі. — А знаєш, хто я? Український солдат!

— Буває, — відповідаю йому, а самому аж боляче.

Виписали мене аж за три місяці. Я цього моменту боявся. Не знав, що робити, куди йти. Сам в окупованому Луганську, практично без одягу і без грошей. Врятували мене волонтери. Взяли до себе додому.