Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

У айдарівському авто пробито бензобак, і воно спа­лахує. Вибухає боєкомплект. За кілька хвилин вщухають останні постріли. З-під синьо-жовтого знамені блокпосту виходять російські неонацисти з «Русічів» і «Бетмена» й перевіряють, чи хтось залишився живим. Важкопоранених дострілюють. З інших знущаються.

Наступного дня до «кадирівців» вирушають парламентери — домовитися про обмін полоненими і забрати загиблих. Переговорників теж беруть у заручники. Тільки на третій день дозволяють забрати тіла. Їх 33. Переважно обпалені, понівечені, зі слідами катувань.

Одразу вдалося впізнати тільки п’ятьох айдарівців. Решта загиблих тривалий час офіційно вважалися зниклими безвісти. Їх тимчасово поховали у Старобільську. Хрести з номерами просто поміж дерев, у дерні. Пізніше на деяких могилках з’явились імена.

Не було сумнівів у загибелі взводного «Грізлі», тернополянина Андрія Юркевича. Тридцятитрирічний молодий чоловік пройшов через Майдан, 20 лютого під обстрілом виносив важкопоранених з Інститутської. Ось трохи з його спогадів про той день:

«Розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми. Згадую певні моменти зі спортивного досвіду — авжеж, найменш енергозатратний спосіб — задію­вати тільки м’язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло, то тільки на одну групу м’язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям просто підтримувати в районі п’ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить, і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» — «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало», — чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника — настільки все легко йде. Хтось із хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Утома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось — тепер я прикриваю, мій супутник — тягне. Унаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги, швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому швидко пояснити, як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні — передаю естафету іншим людям.

Сил немає зовсім, лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, у мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001 %. Відразу звідусюди посипались запитання: «Ти поранений? Усе добре?» — тому довелося швидко взяти себе в руки. До речі, до недавнього часу я чомусь думав, що врятований нами чоловік поповнив ряди Небесної Сотні: поранення в ділянку хребта і миттєвий параліч — не з легких, та й на останніх метрах нашого маршруту мені здавалося, що людина віддала богу душу. Якою ж була моя радість, коли зовсім недавно я прочитав історію цього героя: він вижив, пройшов оперування в Німеччині, і тепер є велика ймовірність, що з часом почне ще й ходити (Володя Гончаровський. — Ред.). Такі новини роблять мене найщасливішою людиною у світі в момент їх отримання. Тримаю кулаки, щоб старання медиків не були даремними і за місяць-другий Володя буде вже робити перші впевнені кроки».