Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— Слабкість ця ілюзорна — заперечив Іван Сергійович. — Ці руки зробили штучні планети, зірку…
— Але радіація? Вона усіх їх загубить.
— Дорога їхня сюди, на Землю! — впевнено сказала Люда.
— На Землю? — вигукнув Андрій. — Не так це просто!
— Чому?
— Дивіться…
На екрані від краю до краю коливалося море лісів. У глядачів перехопило подих од блакиття і прозорості повітря, неосяжності зеленого простору. Він пропливає унизу, як безмежна нива, засіяна могутнім велетом. Зал наче сповнився повітрям Землі, із запахом квітів, глиці, липи…
— Гарно? — спитав Андрій. — Не кваптесь захоплюватися. — Промінь ковзнув униз, “око” вдивлялося в хащі.
Кошлата шкура лісу розповзалася на клоччя: купки і поодинокі дерева; блиснула вода, всі побачили, що коріння йдуть в іржаву каламуть болота, а стовбури здіймаються над водою; одні стояли прямо, інші, нахилившись, хапалися гілками за сусідів, щоб не впасти в пожадливу драговину. Ті, що впали, тонули в коричневому багні, простягаючи над поверхнею обгризені лапи в похмурому безнадійному заклику. Ні порухів, ні звуків не було між гіллям, що зчепилося в боротьбі за сонце, за синій простір неба. Там же, де гілки розступалися і проміння торкалося болота, плавали величезні, мов барильця, квіти: білі, жовті, оранжеві; здавалося, вони зроблені з бляхи, такими щільними й міцними були їхні пелюстки. Вони не тішили, а скоріше жахали людське око.
На одній з галяв ослизлою брилою пересувалася у воді дивовижна тварина; качиним носом вона занурювалася в калюжу, виловлюючи щось на дні і, задерши голову, ковтала їжу; зелені, напівзатягнуті плівкою очі тупо дивилися в зал, викликаючи в усіх присутніх відразу.
Болото раптом спучилося, відкрилася широка, заросла рідколіссям галявина. Зал жахнувся: на галяві точилося побоїсько. Шість чи сім довгошиїх чудовиськ відбивали напад півсотні ящерів. В’юнкі зубасті тварини кидалися стрибками, намагаючись вчепитися у горлянку, повиснути на спині вайлуватих потвор. Велети вдаряли могутніми хвостами і ними, мов колодами, причавлювали хижаків; гнучким рухом шиї вони давили ворогів, і ті падали на землю.
Люди полегшено зітхнули, коли знову набігла хвиля лісів, і, простягтись на всі боки, попливла зелена рівнина. Які ще жахи ховає під собою первісна сельва!
— Обличчя Землі! — задумливо мовив хтось у залі.
— Таким воно було в мезозойську еру, — сказав Іван Сергійович, — сімдесят мільйонів років тому! Жодна сторінка передісторії не знає такого розмаїття форм і таких нещадних сутичок!
А на екрані, як під крилом літака, летіли, пливли зелені хащі, без кінця й краю, наче вся Земля була вкрита малахітовим щитом.
— Зверніть увагу на райдужну смужку внизу екрана, — заговорив Андрій. — Спершу ми вважали її просто за перешкоду. Але зміни смужки в різних кадрах наштовхнули на цікавий здогад. Це кольорова діаграма атмосфери, спектр повітря. Погляньте, яка широка в ньому смуга вуглецю. Вуглекислого газу в атмосфері було в сотні разів більше, ніж зараз…
— Ото мені й потрібно! Якщо не помиляєтесь! — сказав Іван Сергійович.
— Ні, не помиляюся: лінії точно відповідають спектру.
— Тоді!.. — вигукнув Іван Сергійович, та в цю мить, блиснувши смугою прибою, на екрані простягся океан, могутній, блискучий, чудовий, сповнений гарячого тремтіння.
Хвилі здіймалися і опадали, як вільний подих. Синій простір зачаровував мрією про білокрилу чайку, вітрило, що забіліє на видноколі. Але хвилі здіймалися і опадали, розмірено, ритмічно, як шатуни працюючого механізму. Скільки ще тисячоліть рухатися їм отак, перед тим як підняти першого човна, понести закріплені на жердині вітрила?
— Океаном можна милуватися годинами, якщо хочете — цілими днями, — сказав Андрій. — Кристал, практично невичерпний, записав усе, що бачив протягом мільйонів років.
— Мільйонів?
— Важко відшукати в ньому свіжу сторінку. Ліс, океан, гори… Та нам, одначе, пощастило. От кадри, зняті сотні віків згодом.
На екрані простяглася горбкувата рівнина — степ з острівцями лісів. У високій траві блукало безконечне стадо горбоносих антилоп.
— Межа кайнозойської ери — обличчя Землі склалося таким, яким бачимо його тепер. І ця горбкувата рівнина — можливо, наші передгір’я…
— А де не ящери, велетні? — трохи розгублено спитала Люда.
— Вимерли.
— Хіба на землі зникли болота, жаркий клімат?
— Ні, причина інша, — сказав Іван Сергійович, — і я зрозумів її до кінця. Погляньте на спектр повітря, як розширилася в ньому смуга кисню і зменшилася смуга вуглецю. В цьому й полягає причина. Кристал засвідчує це неспростовно.