Останній неандерталець

Зірка лежала на столі і в сутінках намету здавалася безбарвною.

Коли Людмила скінчила, він спитав: “Усе?” — і на ствердний кивок відповів:

— Ви… От що. Ідіть, влаштовуйтесь на ночівлю. І не натякайте зайвого, щоб з вас не кепкували.

Іван Сергійович помовчав.

— Як ви можете не вірити, — обурився Вовка, — коли це стверджують двоє людей?

Але Іван Сергійович підвів очі й сказав:

— Лікаря, якщо треба, надішлю до вас завтра вранці…

Людмила і Володимир пішли, так і не зрозумівши, серйозно чи жартома говорив з ними керівник. Він мав звичку розмовляти в такому дусі: гумор важкуватий, але загалом безневинний.

Коли вони пішли, Іван Сергійович відіслав Євгена в сусідній намет грати в доміно і задумався, що за предмет принесли геологи. Він зважував зірку на руці, підносив до очей, намагався роздивитися щось у кристалі. За багато років йому не доводилося зустрічати нічого такого. Тримав у руках і гірський кришталь, і алмаз, і берили, але такого огранення, такого шліфування йому не траплялося, і жоден кристал не важив стільки, як цей. Нарешті, зсунувши зразки порід до середини столу і поклавши зірку на звільнене місце, він дійшов думки, що оповіді Володимира та Людмили маловірогідні. А що, як вони захворіли в тайзі і все це їм привиділося?

Іван Сергійович умостився на ліжку, але заснути не міг. Нила нога, і перед очима знову ця зірка-птах.

Світло різко посилилося, всю енергію переключили на табір. У сусідньому наметі залунали радісні вигуки і ще пристрасніше застукотіли кісточки. Іван Сергійович потягся за кварцовою лампою, і хоч вона остобісіла йому, та без неї при ревматизмі ніяк не можна, — намет наповнився фіолетовим світлом. Крекчучи, він стяг з ноги валянок, та так раптом і завмер з ним у руці.

Зірка зовсім змінилася у кварцовому промінні, заблищала голубінню, а всередині немов піднялася і застигла здиблена зелена хвиля. Чистота кольорів дивувала гармонією переходу одного тону в інший. Вперше в Івана Сергійовича майнула думка, що зірка не зроблена людськими руками. Од цього здогаду серце обірвалося. Він схопив кристал, підніс до очей.

— Тю, хай йому грець… Що за чудасія? — промимрив, відсахнувшись, і мало не випустив зірку.

Важко було повірити в те, що побачив Іван Сергійович: стіни намету зникли, розтанули, в глибині відкрилося чорне небо, де смолоскипами палахкотіли сім велетенських дивовижних зірок. Одна, напрочуд яскрава, блакитна, летіла просто в очі. Здавалося, що вона обпалить, засліпить. Іван Сергійович труснув головою, і тут, в останню мить, перед ним постало обличчя людини. Воно ніби наблизилося до нього, глянуло очима, сповненими такої енергії й розуму, що, здавалося, вони пронизують наскрізь.

Отямившись, Іван Сергійович побачив біля дверей переляканого Петрова. Ніби продовжуючи розмову, він сказав:

— М-да. Зірочка-то не наша! Міжпланетна зірочка, от що скажу…

Про те, що кристал “показує”, вранці знав увесь табір. Один по одному геологи заходили до намету керівника. Тут уже вівся перехресний допит: