Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— Ні уламків, ні оплавленого металу?..
— Нічого.
— Цілком певний?
— Як не бути певним, — хвилювався Володимир, — коли ми тупцювали на цьому квадраті все літо!
— І нічого більше?
— Анічогісінько.
— Все одно треба шукати, — підсумував Іван Сергійович. — Але що робити з нею?
Усі дивилися на зірку. Вона лежала на столі, на чистому рушнику.
— Треба повідомити Москву, — запропонував хтось.
— А Свердловськ? — спитав інший. — Через голову?.. Спочатку — філію академії.
— До управління…
— Я не згодний, — заперечив Вовка. — Треба взнати таємницю кристала.
На мить запанувала тиша.
— От що, хлопці, — сказав Іван Сергійович. — Знахідка незвичайна, розумієте? Хапати руками кожному не дозволяю. І взагалі, треба порадитися з управлінням…
— Заберуть зірку — тільки її й бачили, — кинула Люда.
— Треба, щоб ми самі, Іване Сергійовичу!
— Що самі? Вона ж мовчить! — Іван Сергійович розповів, як вони з Євгеном до півночі упадали біля цієї зірки і нічого, крім блідих спалахів, не змогли помітити. Він певен, що і Людмила, і Володимир, і він сам бачили картини випадково, завдяки особливим обставинам. Та яким саме?
— Як примусити її “заговорити”? — спитав він.
Ніхто не відповів. Супилися, морщили лоби, мовчали.
Нарешті Вячеслав Гольдін сказав:
— Вовка дивився на сонці, ви — при світлі кварцової лампи. Тут є щось спільне. З цього треба й починати.
— Дати світло! Уваров, крути двигунець!
— Стривайте! — зупинив усіх Іван Сергійович. — Запросимо Соломіна, керівника управління, нехай зв’яжеться з філією, — Іван Сергійович витяг блокнот, написав кілька рядків. — Отак і передамо!
Петров присунув табуретку до рації. Кожний прагнув зазирнути через його плече. “Знайшли зірку, — відстукував він. — Показує неймовірні речі. Не знаємо, як розшифрувати. Просимо повідомити Уральську філію Академії наук…”
У Свердловську приймав повідомлення Януарій Якович Соломін. Усі знали про його дружбу з Іваном Сергійовичем і не мали сумніву, що відповідь буде доброзичлива. Не було сумніву і в тому, що Іван Сергійович зацікавлений не менше будь-кого розгадати таємницю. А те, що він заборонив торкатися зірки руками, правильно, ображатися тут нічого.
Петров закінчив передавати, перейшов на прийом. З хвилину тривала пауза. Потім у навушниках забилися крапки і тире: “Повторіть, — просив Соломін. — Нічого не розумію”. Петров слово в слово повторив телеграму.
Цього разу пауза тривала довше. Усі затамували подих. Але ось морзянка заспівала в навушниках. Олівець Петрова забігав по аркушу: “Старий, не бреши. Закортіло на пенсію? Займайся своєю роботою. Соломін”.
Усі, хто бачив написане, остовпіли.
— Оце друг! — обурився Іван Сергійович. — На пенсію! Двадцять два роки працювали разом! Хлопці! — Звернувся він до всіх. — Які є пропозиції?
Зірка відмовлялася розкрити свою таємницю. Три дні не відходять од неї Андрій Шумилов, Слава Гольдін. І не тільки вони, вся геологічна партія. “Головне — ультрафіолетове проміння”, — наполягала Ліда Семен-ченко. “Тепло!” — твердив Пилип Жаркін. “Дійте електрикою, магнітним полем…” — надходили записки з далеких ділянок.
Більшість порад згодом виявилися слушними, але поки що зірка була сліпа і німа, як камінь.
— Чого їй ще треба? — питав Андрій. — Кут падіння променів?
Спрямовували пучок світла в центр кристала. На другому кінці столу Вячеслав марно намагався спіймати відбитий промінь.
— Кут падіння дорівнює куту відбиття… — твердив він, мружачи то одне, то друге око. — Кут падіння… Ану, перенеси світло на той край. Кут падіння…
— Перестань шаманити! — розсердився Андрій. — Торочиш одне й те ж: кут падіння, кут падіння…
— Мені здається, — зауважив Гольдін, — що ми на неправильному шляху. Ходимо біля неї, як ідолопоклонники. У чім правий Вовка? Схопив і побачив, Людмила — теж. А ми поклали на стіл і кружляємо, хоровод влаштували… Не чіпати руками — це, звісно, правильно. А чи на всі сто відсотків правильно?
— Ми і так беремо. Переносимо з місця на місце?
Зайшов Іван Сергійович:
— Ну, як, хлопці?
— Нічого… — відповіли безнадійно.
Іван Сергійович тупцював навколо столу, попереджав:
— Дивіться — обережніше. Ніяких потужних впливів. І щоб — ані плямочки!
У розпорядженні Андрія була апаратура для спектрального та хімічного аналізів, але застосовувати звичні методи до кристала не наважувався: надто цінною була знахідка. Електриці, магнетизму зірка не піддавалася, нічого не показувала. Минала четверта доба. Можна було збожеволіти.