Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— У цій руці, — Брайнін підняв худу руку, друга нерухомо лежала на простирадлі, — увесь Всесвіт! І те, що є, — він знову кивнув на щит, — мрія твого батька. Яку людину зжерла війна!..
Він повернувся над силу, ніби хотів поворухнути правою рукою. Обличчя скривилося від болю. Валентин схопився з стільця, щоб допомогти.
— Нічого, сиди, — сказав Брайнін, — ще можна терпіти. Якщо мені стане погано, — ось тобі ключ: у сейфі візьмеш сіру теку. Там знайдеш усе. Розібратися допоможе Ольга.
Брайнін заплющив очі, кілька хвилин лежав непорушно. Потім потягся до столу:
— Зараз я вивчаю Бету Ведмедиці…
Клацання, лампа гасне, на місці щита виринає шатро нічного неба. Ще мить, — усі зірки щезають, крім зірок Малої Ведмедиці.
— Бета, — каже Брайнін, — найбільша в прямокутнику.
Поворот важеля, і зірка, що завмерла на мить, світлішає, розпливається на весь щит, — кружляє знавіснілими вихорами матерії. Валентин відкидається назад — засліплює.
— Ось так, — пояснює Брайнін. — Усі зірки — вогнища первородного полум’я.
Щит гасне. Приголомшений Валентин відводить руку від очей.
— У нашій Галактиці сто мільярдів зірок. Дві тисячі планет, з яких ти дивувався, — на вустах Брайніна знову промайнула усмішка, — можливо, сота частка багатьох тисяч! Заселені з тих планет, що я побачив, сімдесят; розумне життя існує на шістьох. І ті на краю галактики: у центрі все спалено випромінюванням зірок… У Бети Ведмедиці теж, здається, є планета.
Знову клацання, шалений політ, падіння, — так сприймає Валентин початок експерименту, — але пересунуто важельок, і зірка відпливе праворуч. В очі рине безодня, і хоч немає ані блиску, ані світла, у вухах немовби свистить вітер. І раптом — ледь освітлений диск, далекі сплески хвиль.
— Ось вона!
Секунда — і перед очима далечінь навдивовижу світлого дня. Положистий, всипаний галькою берег, хвилі, що горнуться до мокрого піску, і на березі двоє: дівчина і старий. Вдалині смарагдові дерева, море теж, як смарагд; білі споруди, гори, а перед очима — двоє, йдуть, розмовляють. Говорить дівчина, старий задумливо дивиться під ноги. На ньому короткий плащ; на плечі спадає сиве волосся. Дівчина затягнута в блискучу фіолетову тканину, плечі й руки оголені, витончені, напрочуд гарні. Вона схиляється, щось пише на піску: рядок, другий. Набігає хвиля і змиває написане. Нетерпляче відступивши, знову пише і вперто показує на рядки. Старий якусь мить дивиться на написане, потім, нахилившись, перемальовує по-своєму, і вони йдуть далі. Крок, другий — на щиті дівоче, з тонкими рисами обличчя, в очах відбивається смарагдове море. Помах вій, і… проходять, пронизують наскрізь, озирнутися, — може, за кріслом?.. Попереду берег, зелень кущів з білими кубами будинків і на піску — сліди людей, котрі щойно пройшли.
— Поема, чи не так? — запитує Брайнін. — Перлина! Природа, щедра на розмаїтість, рідко дає таку досконалість. До речі, яка відповідає розуму…
— Люди!.. — тільки і міг прошепотіти Валентин, він був приголомшений побаченим.
— Люди! — киває головою Брайнін. — Розуму відповідає форма — людина. Усі інші форми мислячих істот вироджуються, гинуть чи знищують одне одного. Залишається людина. Що вищий розум, то вища досконалість. І так на сторіччя, на мільйони літ! Створивши людину, природа відточує, шліфує її і вже не відходить од зразка.
— Чому?
— За законом єдності. У тій самій природі багато спільного: бризки води — завжди краплини, у веселці — сім кольорів…
Зображення повільно згасло.
— Тобі пощастило! — Брайнін радіє, що відкрив планету. — Новий світ!
— А що коли?.. — від зухвалої думки у Валентина перехоплює подих.
— Налагодити спілкування? — зрозумів його вчений. — Можна. Через генератор нуль-часу. Тільки не завжди безпечно. Бачиш? — він показав на свій правий паралізований бік. — Спочатку навчимося керувати…
Упав, розколовся на брили Місяць, прозирнули тріщини з синюватим газом на дні. У червоних пісках виблискували фіолетові оази Марса. Кружляли над гарячою Венерою вихори… Потім випливла червона пляма Юпітера — водневий вулкан, своєрідне сонце з температурою в мільйон градусів, стрімке обертання планети розподіляє тепло по всій поверхні і навіть туди, під товщу атмосфери, — сплюснуті, розчавлені потворки, нездатні піднятися над ґрунтом… А далі — зелені, сині, блакитні світи; болота, що аж кишать гадами, рослини, які душать одна одну; планети-мертвяки — каміння і пил; льодовики, застиглі на двохсотградусному морозі.