Останній неандерталець
- Автор: Грешнов Михаил Николаевич
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Переводчик: Борис Тихонов
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Останній неандерталець». Краткое содержание книги:
Обчисливши траєкторію руху, астрономи встановили, що корабель втратив керування, попав у поле тяжіння Сонця і має неминуче загинути. Вдалося розшифрувати сигнали прихідців, які закликали врятувати їх. Назустріч кораблю вирушають космічні кораблі землян…
Про майбуття техніки, про життя на далеких планетах Всесвіту, про моральний обов’язок винахідника перед людством йдеться в оповіданнях цієї книжки.
— Доки ти нас мучитимеш? — не стримався Андрій, схопив зірку, підніс до лампи. — Стій! — крикнув застережливо. — Славко!
Обережно поклав зірку на стіл, дивлячись у темний закут намету порожнім, наче невидющим, поглядом.
— Побачив, Славко! Ух! — несамовито тер очі. — Побачив!
Вячеслав узяв кристал і собі підніс до кварцової лампи. І теж на мить засліп.
— Андрюшо!
Одразу з’ясувалися дві обставини: зірка давала зображення в синьому кварцовому світлі і в руках. Невдовзі з’ясувалося і трете: відбиття променів дорівнювало не куту падіння, а дев’яноста градусам!
Почалася божевільна робота.
Кристал “розкривався” широко й щедро. Ніколи було з’ясовувати, чому він показує лише в руках.
“Біоструми… — припускав Андрій. — Вплив біополя…” Вячеслав не сперечався. В хаосі різнорідних і дивних картин треба було відшукати первісну нитку чи кілька відправних пунктів: попереду стояло завдання — зображення мають побачити всі.
По шістнадцять годин підряд не виходили з намету.
Про успіх швидко довідалися на всіх ділянках. Геологи поспішали закінчити роботу, повернутися до табору. Підганяв і час: листя опало, вранці хребти були сизі від паморозі. На ділянці Л-2, де пошуками з наказу Івана Сергійовича керували Володимир і Людмила, незважаючи на ретельне прочісування, нічого не виявили. Осип, де Володимир знайшов зірку, розібрали по камінчику, але і це нічого не дало.
Хлопці, котрі доповідали Іванові Сергійовичу про пошуки, поверталися з табору з новими звістками:
— Шумилов розширяє намет!
— Прилаштовує чорний екран!
— Славко казав — справжнє стереокіно…
Чутки ширилися, мов пожежа в тайзі, розпалювали уяву кожного: швидше б настав донь!
Але Іван Сергійович був непохитний:
— Закінчимо розвідувальні роботи — тоді!
Нарешті цей день настав.
— Пояснення дозвольте давати мені, — хвилювався Андрій. — Зірка, як бачите, в центрі залу.
Зал — дерев’яний каркас, обтягнутий брезентом. Посередині стіл, на ньому кристал і прилад, схожий на фотозбільшувач — кварцова лампа у футлярі. На стіні прилаштували увігнутий лійкою і зовсім чорний екран. Зал перегороджено стрічкою. За стрічку Вячеслав і Андрій не пускають нікого. Уся та половина теж чорна: підлога, стіни, стеля. Чорнота посилює напруження, відчуття таємничості. І хоч друга частина залу напхом напхана, — люди стоять, ближче до стрічки сидять, розмовляють пошепки, всі чекають незвичайного.
Людмила й Володимир примостилися біля столу. Тут же, на неструганому ящику — Іван Сергійович. Старий нишком посміхається, хоче перевірити ще одне своє припущення.
— Промінь спрямовуємо на кристал, — каже Андрій, — на ті точки, які вивчено. Усього роздивитися, звісно, не вдалося.
Гасне світло.
Люда завмирає, затамувавши подих, мов перед стрибком у воду.
— Записи зроблено в об’ємній проекції, — веде далі Андрій. — Ми зразу опиняємось у просторі, з необмеженим кругозором… Але обертатися назад, дивитися на кристал не раджу: поблизу зображення яскраве, різке, діє на очі, як спалах блискавки.
— Я б сказав, — додав Іван Сергійович, — засліплює мозок, витісняє все за межі свідомості.
— Мабуть, це влаштовувало тих, — вів далі Андрій, — кому призначалися записи, але поблизу вони діють на людську психіку приголомшуюче.
— Так… — пробелькотів Вовка. — У мене й досі…
— Бачити записи можна в ультрафіолетовому світлі чи в сонячному промінні при обов’язковій дії біострумом. Ви ж, певно, це розумієте…
— Оце найнезрозуміліше з усього! — встряв Гольдін. — Ми набили не одну ґулю, поки виявили цю властивість. Взагалі дивина надзвичайна…
— Можливо, зірка, — заговорив Іван Сергійович, — синтез живого і неживого: неорганічного кристала з живим впливом рук, думки, бажання. Можливо навіть, — це психотехнічний пристрій, мені важко пояснити це, неорганічний мозок, що працює на біострумах живих істот. До речі, дотепне вирішення зв’язку з розумним життям інших планет: узяти і дослідити кристал можуть лише живі руки. Як би там не було, але зірка — дивовижне досягнення далекої цивілізації, котра розвивалася зовсім іншими шляхами, ніж на Землі.
— Я згоден з Іваном Сергійовичем, — сказав Андрій. — Зірка — це послання далекого світу. Додам тільки, що для нашого зору краще проектувати записи в темряву чи на чорне тло. Вмикай, Славко!
Ввімкнули апарат.
На екрані з’явився диск, куля планети, що повільно оберталася. В жовтуватій імлі пливли материки, моря, білі шапки полюсів.