Полковник Семен Височан

13

Сонце мандрувало вже на захід, як повстанці прибули в ліси коло Отинії. Але сутінки ще не огорнули землі, і з узлісся було видно і місто, і церкву, і стави, і греблю, і замок, і навіть вози та карети під мурами.

Дорога втомила людей та коней, але повстанці не думали про відпочинок. Сподіваючись, що скоро почнеться наступ, вони насторожено стежили за околицею та греблею, перевіряли зброю, годували коней.

— Ой люди! Так кортить ударити по замку з гармат, що хіба зв’яжіть мені руки, бо не втримаюсь, — лукаво позирнув на Семена старший гармаш Клим Головач. — Дуже хочеться побачити, як забігають пани, наче таргани, — засміявся, уявляючи переполошену шляхту.

Повстанці радісно загомоніли. Всім уже не терпілось у наступ.

— Не важтесь навіть доторкнутися до гармат, — суворо наказав гармашам Семен. — Шляхта не сміє й підозрівати, що ми перебуваємо в отинійських лісах. Інакше не здобудемо замка і ні з чим повернемось у Боднарів на посміховище людям.

Головний полковник, мабуть, когось чекав, бо, хвилюючись, раз у раз позирав на узлісся.

— Ми тут, як на вогні, а він бариться, — не називаючи вголос, кого має на думці, з досадою озвався Хаячок.

— Може, трапилось якесь лихо, — зажурився Семен.

— Хай бог одверне, — злякався Хаячок. — Що ж будемо діяти?

— Правду кажучи, і сам не знаю, — знизав плечима Семен. — Чекатимемо ще годину, — добув з-за пояса годинник. — Як не прийде, то зберемо нараду старшин. Хай вони вирішать, що діяти.

Хаячок зітхнув і мовчки взявся кресати вогонь, щоб запалити люльку.

З-за кущів несподівано вигулькнув Саноцький, ведучи згорбленого дідугана з обвислими вусами.

— Ну, от і зустрілись! — позирнувши на головного полковника, з якоюсь зажурою озвався старий.

Він зірвав з себе причеплені патли, стер ганчіркою брунатні плями з обличчя і на очах у Височана перетворився у мольнара Мочернюка.

— А ми вже турбувалися, чи не спіткала тебе яка біда, — привітався з опришком Семен. — Скоро настане ніч. Нам пора виступати…

— Не квапся, полковник, — з гіркотою озвався Мочернюк. — Ще не одна ніч мине, поки ми здобудемо замок.

— Що ти хочеш сказати? — стривожився Семен.

— Лукашевич про вас уже знає,- повідомив опришок.

— Зрадив посіпака-гайдук! — рубонув рукою в повітрі Семен.

— Незаслужено кривдиш людину, полковнику, — заступився за гайдука опришок. — Хтось із довірених зрадив десятника. Дізнаємось хто — на кіл посадимо, собаку. Лукашевич схопив десятника й кинув у льох, завтра збирається покарати його страшною смертю для постраху й перестороги іншим.

З дальших слів Мочернюка виходило, що Лукашевич, довідавшись про небезпеку, вжив усіх заходів до оборони, завів у замку суворий лад, звелів усім боєздатним пильно охороняти мури. Не довіряючи гайдукам на греблі, старий замінив їх рукодайними та загродовими. Всіх підозрілих у сприянні повстанцям кинув у замкові льохи, погрожує одрубати їм голови. Його, Мочернюка, Лукашевичеві посіпаки шукали по всій Отинії і, не знайшовши, пограбували хату, а дружину і двох синів забрали в замок. Тепер, коли Лукашевич попереджений про небезпеку, наступ на замок заздалегідь приречений на невдачу.

Він, Мочернюк, переодягнувся за ось такого діда, щоб ніхто його не пізнав, тільки так врятувався від найманців Лукашевича.

Семен і старшини, пригнічені і похнюплені, мовчки слухали опришка.

— Що ж тепер діяти, мольнаре? — журливо запитав сотник Грига, який досі не брав участі в розмові.

Мочернюк замислено позирнув на замок.

— Чи я знаю? Може, викопати рови і спустити з ставів воду, — порадив з деяким ваганням. — Вода спливе в річку, земля підсохне, і тоді можна буде обійтись без греблі, наступаючи де завгодно. ї

— Це триватиме до пізньої осені,- сумно похитав головою Семен, відкидаючи пропозицію опришка. — А ми чекати так довго не можемо. Шляхта бита, але ще не добита. У Польщі збирається посполите рушення, вербуються кнехти, і іза якийсь місяць усе це рине в Галичину та й на наше Підгір’я.

— На Отинії ще світ клином не зійшовся, — втрутився в розмову хтось із сотників. — Можна зненацька вдарити і захопити один з інших невеликих панських замків, хоча б і Печеніжинський…

Рада сотника була розумна, але старшини не зраділи їй. Похнюплені, зажурені обличчя свідчили, який прикрий буде для них відступ з під Отинії, яка болюча ця перша невдача.

Семен замислився. У шляхетських замках, про які згадав сотник, можна було успішно захищатися від татар, які не мають ні артилерії, ні навіть мушкетів. Зубами камінь не вкусиш і стрілою його не проб’єш. Але для боротьби з шляхтою вони мало придатні.

Гарматні ядра скоро розвалять тонкі цегляні мури. До того ж у них не вмістяться тисячі повстанців і коней. Тільки пнівська та отинійська фортеці могли вмістити тисячі людей, і в разі потреби там можна було надійно тримати оборону. Саме тому повстанці не повинні відійти з-під Отинії.

— Будемо здобувати замок! — рішуче озваївся полковник. — Я був у ньому, знаю слабі місця… Дерева часто-густо підходять аж до мурів. По них, як по драбинах, можна видряпатись на мури. Але спочатку все ж мусимо здобути греблю. Вдаримо по ній з гармат, а опісля піде в наступ піхота. Багато нас поляже, але іншої ради не знаходжу.