Таємниця зміїної голови

— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…

— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?

— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…

— Жора?

— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».

— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.

— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.

— Подумав?

— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…

Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.

— Чого?

Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.

Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.

— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.

— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…

— У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.

Трійця тим часом уже заходила в корпус.

— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.

— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!

І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.

Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.

— Можна? — запитав дільничний Рудик.

— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?

— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.

Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.