Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— То що привело до мене прокуратуру й міліцію? — заговорив першим.
Скрипка повільно витер хустиною повновиде обличчя — мабуть, за звичкою, бо воно було сухе, — так само повільно заховав хустину в кишеню піджака. Прокашлявся. Турчин відзначив: синіх прожилок на жовтих щоках Іванченка погустішало — отже, хвилюється чоловік.
— Ми до вас у справі. Є потреба зайнятися тим м'ясом, що ви двадцять сьомого липня здали на харчокомбінат.
— А це ж чого така потреба виникла, хотів би я знати? Наскільки я петраю в політиці, це діло зараз у нас заохочується. Правда, моє начальство вимагає, щоб я здавав усе в колгосп, допомагав, значить, колгоспові плани виконувати. Я не проти. Колгосп теж платить добре. Тільки ж гроші можеш одержати через півроку, а то й більше. Мені ж зараз потрібні. Будуюсь я. Не вікувати ж мені у цій глушині.
— М'ясо возили возом?
— А чим же ще?
— Ми його оглянемо.
— Оглядайте, ваше право. Тільки даремно все це.
Скрипка й Турчин перезирнулися: виходить, лісник здогадується, чого вони тут. Певно, і про плями крові, які знайшли на возі Комахи, знає. Якщо так, то свого воза язиком вилизав. Але нічого.
Слідчий дістав лупу, яку завжди носив із собою, обстежив кожну підозрілу цятку, а дві свіжі мазутні плями зішкребли ножиком і загорнули в папір: а може, заляпав сліди крові?
Іванченко стояв збоку й глузливо посміхався.
— Навряд чи знайдете, що шукаєте. Я, коли віз бичка, застелив воза клейонкою.
— А клейонка де? Ми хотіли б на неї глянути.
— Клейонка вдома. Я зараз винесу. Але ж знову-таки на ній навряд чи що знайдете: я її, ще як вертався назад із харчокомбінату, в річці добре вимив.
Клейонка й справді, якщо це та, якою застеляв воза, була чиста, ніде й маленької плямки. Проте її про всяк випадок вирішили вилучити.
— У вас із бичка нічого не зосталося?
— Ні. Я здав усе.
— І шкуру?
— І шкуру.
— Є квитанція?
— Аякже. Зараз покажу.
Коли Іванченко зайшов у хату, Скрипка зітхнув:
— У мене таке враження, що ми товчемо воду в ступі.
— І в мене теж. Хоча хто знає: може, за безтурботною грубістю щось ховається. Видно зразу: чоловік він слизький, пронирливий, не кожному з сільських вдається вибити садибу в райцентрі. Та й хати зводить явно не по кишені. Правда, міліція вже займалася тими хатами. На всі будівельні матеріали є документи.
— А де він стільки грошей набрав — цікавилися?
— Є підстави стверджувати, що лісом гендлює.
Покашлюючи в кулак, у дверях з'явився Іванченко. В одному з вікон Турчин угледів хлопця-підлітка, що аж приліпився носом до шибки.
— Ось вам і квитанція.
Квитанція як квитанція: номер, число, підписи.
— Її теж ми вилучимо, — сказав Турчин.
— Забирайте. Вона ні до чого мені. Перед жінкою вже відзвітував.
— То ваш син? — капітан показав очима на вікно.
— Мій.
— Покличте.
— Для чого? Дитя ж іще. Досить того, що мене тягаєте.
— Ми вас не тягаємо. І взагалі, нікого не тягаємо, — з притиском промовив Турчин. — Вашу підводу двадцять шостого липня бачили в Кип'ячому, тому й прибули до вас. Чи, може, люди помилилися?
— Ні, не помилилися. Я там таки був.
— Чого, адже це не ваша ділянка? Навіть ліс не державний, а колгоспний.
— Хіба мені не вільно там побувати?
— Чому ж. І все ж, хотілося б знати, що ви там робили саме двадцять шостого липня.
Лісник, либонь, уперше не відповів одразу.
— Їздив у третій квартал, а це через Кип'яче.
— Яка нужда погнала вас туди?
— З животом у мене непорядок, то їздив шукати чагу. Бо поблизу її нема.
— Ну, і знайшли?
— Аякже. Можу показати.
— Заодно покличте сина.
Турчин і Скрипка були певні: якщо лісник у чомусь винен і домашні про це знають, а то й гірше — причетні до злочину, то вони вже давно домовилися, як вестися перед слідством. Однак, знали з досвіду, що всього передбачити не можуть навіть найдосвідченіші злочинці.
Сина звали, як і батька, Володимиром. Як і батько, був коренастий, броватий, поглядав насторожено, недовірливо. Не привітався.
— Ось вам чага, — простягнув Іванченко чорну грудку.
Скрипка взяв, обдивився. І оце такий наростень позбавляє людину від раку? Важко повірити. А що це може дати слідству? Псино, експерти зуміють встановити хоч приблизно, коли чагу вирубали з дерева.