Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Вона одна така?
— Якби одна. Вся Синявка.
— А мені інше розказували: три роки упідряд ви складали з людьми угоди, в яких зобов'язувалися видавати комбікорми, сіно. Люди м'ясо, молоко продавали, а ви обіцянок своїх не дотримали.
— А де я візьму тих комбікормів, коли «для колгоспної худоби їх не вистачає? А сіна… Так вони там косять стільки, скільки хто здужає.
— Не всі здужають. Крім усього, Ярчевська ще й колгоспна пенсіонерка.
— У мене одинадцять сіл, і в кожному повно пенсіонерів. Діло тут таке: в кожного з них є діти, внуки, то хай турбуються, хай ховають. Ну, а для Ярчевської… Добре вже, коли ви клопочетесь, то, може, хоч дощок знайду. Але тільки заради вас.
— І за це спасибі.
У Синявку Турчин повернувся, коли уже добре стемніло. Сидоренка, як домовлялися, біля магазину не було. Не було і в Комахи, котрий саме повернувся з лісу й випрягав коня.
— Ви знову? — всміхнувся вимушено.
— Як бачите.
У хаті світилося. Мабуть, жінка встигла попередити чоловіка про те, що на нього чекає зустріч із працівниками міліції. Хвилюється дядько, хоч і намагається цього не виказувати. Видає голос — хриплуватий, скутий.
— Може, зайдемо в хату?
Турчинові не хотілося вести дізнання в присутності кмітливої дружини лісника.
— Можна.
Зайшли у світлицю. Не встиг Турчин присісти біля столу, дістати папір, як уже заглянула й Валентина.
— Не заважатиму? — привітно всміхалася.
— Як вам сказати? — зам'явся інспектор. — У нас чоловіча розмова. Так що попросив би…
— Ви все-таки нам не вірите? — подивилася на Турчина чорними чіпкими очима.
Коли вона рвучко вийшла, Комаха й зовсім посмутнів. Сидів, немов на дощі вимоклий. Павло причесав чорного густого чуба, окинув кімнату коротким поглядом і почав:
— Нам стало відомо, що Ярчевський двадцять шостого липня здав у Рубіжнянське ССТ двісті тринадцять кілограмів яловичини. Чи не могли б ви пояснити, де він її взяв?
Комаха розгублено блимнув на двері. Турчин був певний, що за ними стоїть Валентина. Хай підслуховує, не телепатка…
— Він здавав, а я тут до чого?
— Бачите, в нас закралася підозра, що м'ясо в Рубіжне Ярчевський одвіз вашим возом.
— Хіба один рябко в селі? — скривився лісник. — Міг узяти воза і в Іванченка.
— Не міг, бо вони не знаються. Зрештою, хіба так важко встановити, чим привезено м'ясо?
— Неважко, — зітхнув Комаха. — Але прошу повірити: пі я, ні Стасько не винні в тому, що сталося в Кип'ячому.
— Де Ярчевський узяв м'ясо?
— Він бичка не вбивав. Чого ви не хочете вірити?
— Хочу. І буду радий, якщо вдасться довести вашу правоту. Тільки ж ви не бажаєте нам допомогти, чесно розказати, як воно все було. Отже, нам треба самим доводити вашу правоту чи неправоту.
У кінці вулиці спалахнув сніп світла. Чи не Сидоренко? Де його носить? Мотоцикл звернув у чийсь двір, фара погасла.
Турчин скосив очі на лісника. З усього видно, пережинає чоловік, в ньому борються протилежні думки, але він не може вирішити, якій надати перевагу. Ну, ну, помучся…
Інспектор поволі підвівся й пішов до дверей, відчуваючи на спині гарячий погляд чоловіка. Коли вже взявся за ручку, почув благальне:
— Товаришу міліціонер!
Старший лейтенант так само повільно повернувся.
— Товаришу міліціонер, — Комаха на мить замовк, бо йому враз забракло духу. — Врахуйте, я зізнаюся добровільно… Хоча це нічого не дасть, штраф доведеться платити. І де він тільки взявся на мою голову! Та й де була моя голова? Лисицю хотів уполювати, а жахнув лося. Я не хотів уплутуватися, та де дінешся. Не пропадати ж добру. Ну, ми й зняли шкуру, м'ясо здали, а гроші поділили порівну. Якби не оте у Кип'ячому, то ніхто й не знав би…
— Лося, кажете?
— Лося. Чесне слово! Клянуся дітьми!
— Той, хто приймав м'ясо, знає, що то була лосятина?
— Ні, сказали, що яловичина.
— Возили вашим возом?
— Моїм.
— Ви самі здавали?
— Здавав і не здавав. Я тільки домовлявся, а потім подалі від гріха.
— Як ви можете підтвердити, що то була лосятина?
Комаха глянув на двері, за якими, був певен, стояла дружина.
— Вже й не знаю, як… Можна було б по шкурі, так ми її продали циганові за п'ять карбованців. Хіба що по кишках… Ще е ноги і голова… Ми все закопали там же, у Вовчому. Це недалеко від Кип'ячого.
Сніп світла знову пропоров темряву і згас біля двору Комахи. В хату, блискаючи синіми очима, хутко зайшов дільничний.