Полуничний сезон

Всі принишкли, дехто опустив голову, рідні покійного теж уникали поглядів слідчого та інспектора. Хтось стишено кашлянув. Турчин відразу глянув туди: то був низенький, худенький дідок, який бачив, що Стасько з кимось зустрічався в лісі. Поговорити з ним ще не встигли.

— Значить, ніхто й нічого не знає. Шкода, — слідчий глянув на діда, котрий знайшов труп.

Той, зіпершись на сучкуватий костур, стояв попереду. Очі ледь-ледь примружив, ніби від сонця. Його вже опитали, тільки він нічого до того, що розказав дільничному, не додав. «Іду попасом за коровою і бачу: стоїть чоловік навколішки біля дерева. Подумав, що хтось пилочкою ріже, але згадав, що такі крадії давно перевелися. Не на плечах тепер тягнуть із лісу, а на возах і машинах. Певно, хтось на гриби натрапив. Підходжу ближче й кажу: «Добрий день!» А він і не зворухнеться. Я аж тоді побачив, що повісився».

До Скрипки підступила Марія. Синя фарба під очима розпливлася і червоної на губах було менше — видно, плакала. Проте зараз очі були сухі. А менша сестра, Катерина, ще схлипувала. Її під руку підтримував кремезний чоловік, зрідка нахилявся до вуха й щось шепотів.

— Товаришу слідчий, — заговорила Марія, — ви заберете його на експертизу чи дозволите поховати відразу? Ми просили б віддати зараз. Бачите, вже поїхали по маму, то хотілося б разом…

Нічого такого ніби й не було в цьому проханні, але за серце слідчого щось немов дряпнуло. І Павло глянув на молодицю не зовсім привітно.

— Труп відправимо на експертизу.

— Але ж це для нас зайві клопоти. Та й з роботи ми відпросилися всього на три дні.

Розмова велася стишено, але Катерина почула, про що вона.

— Маню, — губи жалісно сіпнулися, — не треба… Вони, — кивнула на слідчого, — знають, що роблять.

Тоненькі Маріїні брови невдоволено зворухнулися, проте змовчала.

Майже одночасно з двох боків під'їхали машина від села та Іванченко з лісу на мотоциклі. Зоставивши машину й мотоцикла на дорозі, шофер і лісник підійшли до гурту. Лісник зупинився серед людей, а шофер підступив до Скрипки й сказав, що його прислали забрати труп.

— Так що, товариші, невже ніхто нічого не бачив і не чув? — пильно вдивлявся в людські обличчя слідчий.

Ніхто не уникав його погляду, а от дебелий, кремезний дідуган одвернувся. Крупне обличчя зробилося непроникним. Як зняли труп, Скрипка й підійшов до нього, чим старого здивував.

— Так що ви маєте нам сказати?

— Я… Я нічого, — дідуган оглянувся. — Ну, забіг до мене сьогодні ще засвіт Стасько, ну, попросив похмелитися. Гроші мені тицяв. У мене тої горілки було в акурат півпляшки, то й віддав йому, аби відчепився. Грошей із нього я не брав. Ось вам хрест, що не брав, — старий хапцем перехрестився.

— Про що ви з ним балакали?

— Я ні про що. То він, як випив, розпустив язика: Маньку, сестру свою, значить, кляв на чому світ стоїть.

А потім ні з того ні з сього став у мене допитуватися, чи вірю, що він убив матір. І, знаєте, дивився якось так…

— А все-таки ви вірите тому, що люди говорять?