Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Стільки всяких балачок… Вже й не знаю.
— Чого ж він повісився?
— Життя, видно, таке дурне набридло. Може, здурів од горілки. Лихо його знає.
Дідок був останній, хто бачив Ярчевського живим.
— Худобу в ліс допомагав онукам виганяти, — розповідав він. — Вони в мене з міста, на канікулах. Побув трохи з ними — та й додому. Дорогою присів під дубом перепочити. Аж бачу — Стасько хитається. У розмову я не встрявав — нащо з п'яницею зв'язуватися. Невдовзі чую — підвода тарабанить. Я собі своє думаю, а коли підвів голову, бачу: підвода стоїть, а біля неї двоє чоловіків розмовляє. Один руками розмахує, а другий голову звісив і ніби й не обзивається. Здається, той, що слухав, був Стасько. Таки Стасько, бо ж ніхто більше не йшов.
— А того, хто на підводі, не впізнали?
— Я вже казав нашому дільничному, що не впізнав. Недобачаю я. Хоч кінь, либонь, був лісника Іванченка, того, що на кордоні живе. Білі латки на боках у його коня, а біле я бачу краще.
— Чим же скінчилася їхня зустріч?
— Той, хто їхав, скочив на воза й покотив далі, а той, хто йшов, постояв трохи і почвалав слідом.
— Стасько йшов від села?
— Ага. І підвода теж звідти їхала.
— Їздовий міг вас бачити?
— Може, міг, а може, й ні. Я сидів під дубом, на сонечку, а це навкіс, через дорогу, то, якщо не роздивлятися по боках, міг і не бачити.
— Дякую вам. Масте час, почекайте, ми скоро будемо їхати і вас підвеземо. Заодно й покажете, де бачили Стаська, де він зустрівся з підводою.
— Якщо треба, то можна. Чого там, — вже повернувся, щоб іти і враз згадав: — А знаєте, то таки був лісник. Голос ніби його… З очима в мене погано, а вуха нічого, добре чують.
— І що ж ви почули?
— Щось там таке: чи постріл, чи розстріл. Ще щось про матір кричав. Я, знаєте, не все чув, тільки окремі слова. Як крикне голосніше, то й почую. І не запам'ятовував, бо й пам'ять уже не та. Спитайте мене, що я рано їв, то не скажу.
Те, що старий цього не сказав дільничному і зараз не все домовляв до кінця, у всьому сумнівався, зроджувало до нього недовіру. Чому він такий: когось боїться, не хоче вплутуватися чи й справді до пуття нічого не розібрав? Зрештою, і так можна зрозуміти: хтось залякував Стаська. Тоді для чого: штовхнути чоловіка в петлю і цим самим обрубати кінці, чи спровадити слідство по неправильному шляху? Мабуть, останнє. Для того, щоб відповісти на ці питання, треба найперше дізнатися, як вони зустрілися в лісі: навмисне чи випадково.
— Думаю, нам треба до дрібниць простежити Стаськів шлях із дому до… петлі, — смикнув себе за вус Павло.
Скрипка мовчки кивнув головою.
На дорозі біля мотоцикла на слідчого й інспектора чекав лісник Іванченко.
— Діло у мене до вас є, — одразу й почав. — Син мій двадцять шостого липня бачив Стаська у Кип'ячому. З рушницею там швендяв, а Володя гриби збирав. І худобу бачив.
Скрипка й Турчин перезирнулися. Помовчали.
— І бабу? — глянув на хлопця Павло.
— Ні.
— А тебе?
Хлопець ледь крутнув головою і відвернувся.
— Не знаю…
— А пострілів не чув?
Володя низько опустив голову, здається, і дух затамував.
— Чого ти? — підбадьорив батько. — Скажи як було. І не бійся, міліція нічого лихого тобі не заподіє.
— Не чув.
— Чому не сказав тоді, як ми були у вас?
Хлопець знизав плечима.
— Ви ж про це не питали, — втрутився Іванченко. — А потім він не знав, що то Стасько. А це побачив повішеного та й каже: «Тату, це той дядько, що в Кип'ячому ходив із рушницею». Я й відразу до вас.
— Що ж, дякуємо. Ну, а ви, Іванченко, знали Ярчевського?
— Знав. Зустрічалися з ним у Синявці.
— Коли?
— Недавно. Десь за днів два до вбивства.
— І все?
Лісник замислився лиш на коротку мить.
— Ні. Стрічався ще сьогодні, на цій дорозі. Їду, а він бреде серединою. Я гукаю, щоб звернув, а він нуль уваги. Я розізлився: зупинив коня, зіскочив із воза й до нього. А він п'яний, хоч викрути. Чесно, хотів батогом його огріти… Я, знаєте, сам не штунда, але щоб так набиратися день при дні…
— Ви часто отак через дрібниці нервуєте?
— Трапляється…
— А до чого було у вашій сварці слово «розстріл» чи «постріл»?
Лісник звів брови, затим глянув на сина, що його Турчин одіслав у ліс, аби не чув їхньої розмови.
— Не казав я того…
— А давайте покличемо он того діда, він нагадає.
— Хоч десять кличте… І взагалі, не знаю, чого ви хочете від мене. Я перед вами, як на духу, а ви так і хочете вкусити. Віднині я ні з чим не прийду. Так і знайте. Бо хотів, як краще, а ви… — лісник спересердя махнув рукою.