Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Прошу пробачення, Павле Якимовичу, за відлучку. Діло було.
Турчин глянув на годинник — уже підбиралося до одинадцятої.
— Потім. А зараз треба поїхати в ліс. Пошукаємо там сліди забитого лося. У вас ліхтар є? — спитав у Комахи.
— Знайдеться.
— Тоді збирайтеся. Ми вас почекаємо у дворі.
Як вийшли надвір, Сидоренко сказав, що був на хуторі Кам'яному.
— Чого це вас туди носило?
— Це найближче до Кип'ячого. Тамтешні люди теж пасуть корів у Кип'ячому. Так от: я натрапив на чоловіка, який двадцять шостого липня після обіду бачив у Кип'ячому лісника Іванченка.
— То його обхід?
— Ні. А двадцять сьомого, як ви знаєте, він здав м'ясо. Виходить, якщо не Комаха, то…
— Іванченко, — здогадався Турчин.
Ранком другого дня Турчин поїхав у Синявку разом із слідчим прокуратури Скрипкою. Біля сільмагу на них уже чекав дільничний інспектор. Його молоде, веснянкувате обличчя було напружене й воднораз стривожене.
— Що сталося?
— Стасько втік.
Скрипка саме приготувався вилазити з коляски, вже й підняв на руках обважніле тіло, і так на якусь мить застиг, потім знову сів. Турчина теж вразила новина, можливо, навіть більше, ніж слідчого, бо йому в голові не вкладалося, щоб син, хай і п'яниця, за бичка вбив матір.
— Нічого не збагну. Адже все за те, що вони порішили лося.
— Ну, а щоб без сумніву, — озвався Скрипка, — треба ще раз пильно оглянути місце, де були закопані залишки лося.
— Згоден. Але спочатку заглянемо до Ярчевських, — сказав Турчин.
У дворі Ярчевських голубою фарбою поблискувала «Лада». З хати вийшли дві молоді жінки — круглі, чорняві, ніби близнючки, навіть у сукнях однакових — голубих, поцяткованих дрібненькими червоними квіточками. Обидві були з підфарбованими бровами й віями.
— Дочки покійної, — впівголоса пояснив Сидоренко. — Ота, що з підскубаними бровами, старша. Марією звуть. А меншу — Катериною.
У ході сестер, у рухах, поведінці виразно пробивалися втома, розгубленість. Привіталися тихо.
— Сьогодні привезуть матір, — мовив Турчин. — Про машину ми вже домовилися.
— Спасибі, — важко зітхнула Катерина.
— Ми хотіли б знати, — повільно підбирався до головного Павло, — що сталося з вашим братом?
— А що з ним сталося? — відповіла Марія.
— Втік із дому.
— Чого ж йому тікати?
— Ніби не знаєте? — знову Марія. — Він же матір убив.
— Маню, — смикнула сестру за рукав Катерина. — Це ж балачки…
— Балачки? Ніби не знаєш, чого від нього втекла жінка?
Катерина помовчала.
— А чого вона втекла? — спитав слідчий.
— Він, як нап'ється, дурним стає. Погрожував убити. З ножем бігав. А тепер от таке…
Марія схлипнула. Скрипка пошкріб пальцями над правою бровою, прокашлявся. Турчин помітив: подвір'я вже підмели, дрова склали під парканом акуратним стосиком. Мабуть, дочки постаралися.
— Чого ж все-таки Станіслав утік? — порушив мовчанку Скрипка. — Може, посварилися?
Катерина глянула на Марію. Та підібрала губи, в очах знову блиснув гнів.
— Ми вночі приїхали, а він горілку цмулить. Привіталися з ним, як із людиною, а він гиркнув, як собака. Але ми змовчали, бо що з п'яного візьмеш. Ну, а вранці, коли сусіди все розказали, не могли змовчати…
— Обізвали його вбивцею?
— А хто ж її, бідну, окрім нього? Все село говорить…
— Балачки — то ще не факт.
— І я таке кажу, — озвалася Катерина. — Даремно ти його, Маню. Хай би міліція розібралася, а тоді вже…
— А ти не захищай! — Тонкі Маріїні брови затремтіли, а лице взялося червоними плямами. — Не брат він нам. Не брат! І прошу вас: зловіть його і судіть. Щоб сьогодні та за поганого бичка… Я його заздрість помітила ще тоді, як мама нам дала трохи грошей на машину. Як він тільки тоді мене не обзивав! У них, проклятих алкоголіків, нічого святого за душею нема. Це він. Він! — Марія заплакала.
«Невже тільки сварка погнала Стаська з дому? — думав Турчин. — Якщо так, то далеко він не побіжить, одлежиться в лісі, щоб не муляти сестрам очей, і повернеться. Гірше — якщо його погнав страх бути викритим».
У двір, несучи напхану чимось важким брезентову сумку, увійшов одноокий сусід і далекий родич покійної Ярчевської.
— Спасибі за турботу, — схилив голову перед Турчином. — Голова хоч за гроші, а відпустив дощок на труну. І майстрів виділив.
— Я хотів би з вами поговорити, — звернувся Турчин до нього. — Бажано без свідків.
— Раз треба, то чого там. Маріє, чи ти, Катерино, однесіть до хати сумку. Тут дещо з продуктів, — і до Турчина. — Може, підемо до мене додому?