Корабель з райдужними вітрилами

�альна» мама на це б ніколи на згодилася. Правда, поруч стояв Вадик і чесно дивився мені у вічі: «Тьотю Валю… (Він єдиний каже мені не «Валентино Сергіївно», а по-домашньому, простіше — «тьотю Валю», і це мені дуже подобається)… тьотю Валю, невже ви думаєте, що я дозволив би Максимові спуститися першим, не випробувавши свою конструкцію?» І Валерій Сахненко теж був з ними обома, з Максимом і Вадиком, у змові. Я й кліпнути не встигла, як Вадим і Валерій Петрович допомогли Максимові пересісти на стілець, Вадим швидко вмостився на кріслі, накинув на бильця гаки і блискавично запрацював корбою… Крісло почало підніматися вгору, порівнялося з поренчатами, потім гойднулося, і Вадим разом з кріслом поїхав донизу. Тільки-но крісло торкнулося колесами землі, як він почав крутити корбу у зворотному напрямку, піднявся разом з кріслом до рівня поренчат, гойднувся назад і м'яко опустився у лоджію. Потім ще раз і ще. У мене кожного разу завмирало і обривалося серце, бо не вистачало ще, щоб через мою нерозсудливість скалічилась чужа дитина! Слідом за Вадиком цей експеримент з «м'якою посадкою» повторив і Валерій Петрович, щоб переконати мене в тому, що вся ця система може витримати навіть вагу дорослої людини. І поки спускалися і піднімалися Вадик і Сахненко, Максим аж совався від нетерпіння, так йому хотілося самому все це проробити. Я зважилася дозволити й йому, хоча він вже й не чекав мого. дозволу, поспіхом вмощувався в кріслі і крутив корбу. Для цього треба мати силу в руках, але ти ж знаєш, Максимові її не позичати. З тих пір він легко спускався у двір «погуляти» і, навіть сидячи в своєму кріслі, пробував грати у бадмінтон з Іржиком. (Я вже писала тобі про цю дівчинку — незмінну учасницю всіх хлоп'ячих витівок у дворі.) Ще довго, кожного дня, коли я була на роботі, мені раптом ставало страшно, мені здавалося, що з Максимом щось сталося, що він стрімголов разом із своїм кріслом полетів донизу. Я кожного разу, як тільки випадала вільна хвилина, дзвонила по телефону додому, але це мало що давало. Ніхто не брав трубки. Тоді одного разу я зважилася і подзвонила сусідам, на квартиру полковника Швецова. Трубку взяла дружина полковника, Тамара Гордіївна, дуже симпатична й душевна жінка. Вона сказала мені, що Максим гуляє в дворі, їй його добре видно з їхньої лоджії. При тому вона сказала, щоб я не соромилась і дзвонила кожного разу, коли маю що передати Максимові, вона йому гукне у двір, перекаже моє прохання. Часом мені смішно стає з самої себе, коли я починаю дивуватися, — скільки на світі хороших, душевних людей! Чому, справді, тут дивуватися? Що за «Америку» я відкриваю?! Давно доведено і доведено не мною, що хороших людей на світі переважна більшість. Я рідко дозволяла собі турбувати Тамару Гордіївну, до того ж часто трубку брав сам полковник, і тоді мені зовсім ставало ніяково. Справді, незручно турбувати літню, заслужену людину, героя війни, турбувати тільки тому, що тринадцятирічний хлопчисько десь завіявся із своїми товаришами. Але ти вловлюєш ці слова: «наш Максим десь завіявся із своїми товаришами»? Наш хлопчик, який понад рік прикутий як не до ліжка, то до свого крісла на колесах, раптом має змогу «завіятись»! Спробувала б я тепер накласти «вето» на його мандри! Він би так легко не здався. До речі, його лікар, Марко Ісайович, теж виявився таким же «авантюристом», як і всі ми. Винахід Вадика Іванова він зустрів, мало сказати, прихильно. Він певен, що одного разу Максим спуститься у двір на кріслі, а повернеться в квартиру на ногах, навіть забувши, що те крісло у нього колись було. Він дуже задоволений тим зламом, який відбувся у настрої Максима, і його загальним тонусом. Я не хочу великих розчарувань, роблю відповідну поправку на специфічний лікарський оптимізм, але тепер і мені починає здаватися, що рано чи пізно Максим таки стане на ноги і піде. Вікторе, любий! Я тебе попереджала, що лист мій буде трохи сумбурним. Але думаю, ти зрозумієш мене. І от сьогодні я приходжу додому і застаю цю записку на столі. Погодься, що одне, коли Максим гуляв у дворі, і зовсім інше, коли він поїхав так далеко. Правда, поруч з ним були друзі і, найголовніше, полковник Швецов, але все одно. І я притьмом побігла до Тамари Гордіївни. Вона чекала цього візиту, і не встигла я ступити на поріг, як почала мене заспокоювати. Є люди, які вміють не стільки заспокоювати, скільки переконувати в тому, що все буде гаразд. Так-от, Тамара Гордіївна і належить до таких людей. Вона всадовила мене на тахту, «влила» в мене склянку чаю і, поки я пила чай, спокійнісінько, не поспішаючи, з усіма деталями і подробицями, які були надзвичайно важливі і дорогі для мене, почала розповідати, як все сталося. Виявляється, Іван Іванович, не зважаючи на свій поважний вік, високе військове звання, фронтові рани і бойові нагороди, в душі такий же хлопчисько, як і наш Максим та його друзі. Тамара Гордіївна напівжартома, напівсерйозно розповіла мені, що живе з Іваном Івановичем вже сорок років, але не спостерігала, щоб за ці сорок років її чоловік помітно подорослішав. Виявляється, полковник Швецов таємно від мене і навіть від Тамари Гордіївни «вступив у злочинну змову», як, сміючись, охарактеризувала вона його дії і його поведінку. «Злочинна змова» полягала в тому, що Іван Іванович домовився з Максимом і його друзями, що візьме їх на стадіон на своїй «Волзі». Звичайно, трамваєм чи тролейбусом Максим поїхати б не зміг. Не допомогло б навіть таксі. А у полковникової «Волги» на даху влаштований такий ґратчастий багажник. Туди він поміщає надувного човна і всі свої рибальські обладунки, коли їде на Дніпро чи десь на озеро. Так-от, Максима вони посадили в машину, а його крісло висадили на «Волгу» зверху, на той багажник. Закріпили його там і так поїхали. Машина полковника мала більш ніж дивний вигляд, коли він з тим кріслом на даху їхав через усе місто. Але, видно, полковника це зовсім мало непокоїло. Всіх їх, і полковника в тому числі, непокоїло, як наші зіграють з югославами. Так мені й заявив Іван Іванович, коли привіз Максима додому. Наші виграли 3:0. Бачив би ти обличчя і очі Максима, коли вони повернулися із стадіону! Вся ця компанія: полковник, Максим, Вадик, Іржик, Олежик Борщов — буквально увірвалася в нашу квартиру, і мені навіть здалося, що Максим увійшов на власних ногах. Такі вони були збуджені, щасливі, так гамірливо, перебиваючи одне одного, розповідали, що то був за чудо-матч! А я ледве стримувала сльози від всіх почуттів, що охопили мене. Ні, Вікторе, щоб все це розповісти, щоб ти мав повне уявлення про цей вечір, треба бути письменником, а мене бог цим талантом обділив. Зараз Максим спить і щасливо посміхається уві сні. Я певна, він переживає цей матч вдруге. Ти помітив, що тепер він став писати тобі не так часто, як раніше? Не вини його за це. Раніше у нього було багато часу і майже не було друзів, тепер — навпаки. Але він напише тобі, напише обов'язково. Цікаво було б мені знати, як він переповість тобі про всі події, що відбулися останнім часом. Пиши нам частіше, цілуємо тебе разом з Максимом (хоч він і спить). Твоя Валя