Чаликушу

Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.

Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.

— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..

Аж це стихло. Почулися кроки.

— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.

Я мало не збожеволіла.

— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…

Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.

Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.

Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.

— Пропала сукня, — стогнала вона.

А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:

— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.

Я сиділа мовчазна й пригнічена.

Кямран трішки почекав і повів далі:

— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…

Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.

Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:

— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?

Я все ще кутала голову пальтом.

— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.

— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?

Я вагалася, але промовила:

— Гаразд, я прийду… А зараз іди…

Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.

А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.

Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…

Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.

Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.