Остання подорож Сутіна

Йому здається, він чує наказ «Марш! Марш!», хоча ні, то щось інакше. Тоді різкий гавкіт, завивання, протяжне і злюще, немов оце щойно хортам кинули шмат здобичі на розтерзання, а собаки не можуть вирішити, радіти їм цій подачці чи пошкодувати, що полювання закінчено. В усякому разі тхнуло мокрою собачою шерстю, тисячами спітнілих собак.

Гурма кремезних чоловіків у чорних шкірянках, художникові виразно видно їх крізь стіни машини, які стали скляними. Це їх з маковим молочком принесло? Але ні, звуки і безладні уривки розмов справжні, катафалк був переповнений ними. Чоловіки в шкірянках скалять зуби, ревуть у бік катафалка.

Так просто не втечеш!

Обличчя їхні в рубцях і порізах. У шкіру їхніх облич проколено дивні металеві штуки, проколено брови, губи, ніздрі. Їхні огидні татуювання сягають ший.

Вікінги, нормани! Здогадується художник, і пригадує собі, як однієї неділі натрапив у букіністів на набережній Сени на книжку з ілюстраціями, від яких йому стало моторошно. То вони, значить, отак виглядали, подумав він тоді. Вони припливли Сеною і сплюндрували все дощенту, вирізали всіх селян. Ні, то не вікінги, але з ними, так йому здається, пов’язані північ і холод, їхні щелепи потворно клацають, коли вони відкривають роти, щоб розмовляти своєю мовою, у них, мабуть, металеві суглоби, їхні рухи різкі й кострубаті. Їхні голоси відлунюють, то вже не людські звуки.

Заводяться мотоцикли, чоботи гупають по асфальту, і ось уже чорний «Сітроен» їде далі в оточенні мотоциклів. Поля збіжжя чорніють, золото ланів вкривають ворони, залишається стерня, на якій уже нема чого видзьобати. Не прозвучало жодного зрозумілого слова.