Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Вулик — то цілий світ, він швидко розуміє це, коли Крем розповідає йому свою історію. Звучить, як казка. Добрий скульптор Альфред Буше з’являється в небесах на бричці, яку подарувала йому румунська королева на знак подяки за розкішне скульптурне погруддя. Він уже наслуханий про мистецькі комуни і спільноти майстерень в Парижі й добре знає, чого хоче. Буше знаходить потрібну територію у калабанях бруду в кварталі Вожирар. Пустище, заросле бур’янами, завалене непотрібом і сміттям. Нікому та бідося не потрібна, земля дешева. Він саме отримав велику премію Світової виставки 1900 року, скупив за отримані гроші рештки павільйонів, балки, дошки, металобрухт, віконні рами. Із залишків світу, з павільйону Жінки, перуанських будівель та Британської Індії він споруджує свій нужденний рай для митців, який називає Ля Рюш, вулик. Серцем будівлі стає павільйон вин бордо, металеву конструкцію якого спроектував Ґустав Ейфель.
Отой схиблений з височенною вежею?
Так точно. Все разом скидається на цегляний вулик, але маленькі майстерні, які розташувалися навколо сходового майданчика круглої будівлі, самі художники називають трунами.
Сутін слухає Крема з роззявленим ротом. Поки він отримає свою труну, мине ще трохи часу.
Буше уявляє собі майстерні чарунками вулика для художників, об’єднаних спільною працею продукування золотого меду мистецтва. При собі він завжди має книжку, з якою не розлучається: Моріс Меттерлінк, ЖИТТЯ БДЖІЛ. Комірне таке низьке, що його, можна сказати, нема. А комірки без води і газу, серед запахів сечі й розчинника, трухлявого дерева і блювотиння — то його ідеальне місто. У вулику темно, у коридорах — гори смердючого сміття. Тільки блимання свічок і шкварчання нафти. Іноді з боку боєнь неподалік заносить запахом підпсутого м’яса і смерті. Солодкаві щупальці запаху тління.
Рай завжди буде злиденним, розумієте. Рай розташований неподалік скотобоєнь. Сутін зупиняється пожити то в одного, то в іншого.
Через місяць після його появи в чудернацькому вулику Буше, у липні 1913 року, до майстерні ввалюється Кіко, наближається північ, він захеканий. Піднімає картинно, як диригент, праву руку і проголошує:
Хаїме, одягайся, скоро, йдемо в оперу!
В оперу? Випіл, што лі?
Це діється напередодні 14 липня, національного свята французів. Десь на вулиці Кіко дізнався від перехожих, що в такий великий день відбудеться безкоштовна вистава «Гамлет». Вокальний Гамлет, опера «Гамлет». Він добре пригадує, які збуджені вони були. Як вони впивалися своїм станом. Нічого не питаючи, вони мчать туди, він навіть не скинув вимазаної фарбами роби. Стають о четвертій ранку в чергу по безкоштовні квитки, видурнюються стоячи на тротуарі, канючать цигарки, хтось дає їм ковтнути червоного вина з пляшки. Втоми вони не відчувають, ніби вже саме чекання для них — насолода. Черга, здається, не має кінця-краю, ніколи їм не потрапити до опери.
Кіко вимовляє його, це магічне слово. Кремень, навпаки, стверджує, що не пам’ятає мови дитинства, доставляє над своїм прізвищем два французькі акути і твердить, що тепер він називатиметься тільки так: Krémègne. Раптом вони опиняються на широких сходах з величезними ліхтарями обабіч, схвильовано намацують ногами кожну сходинку, що веде їх щораз ближче до каси, сповнені страху, що подвійне віконечко перед ними може зачинитися: Всі квитки роздано, спробуйте щастя наступного року! Проте ні, квитки в них, вони тримають їх, немов це — безцінний скарб, і в спогадах ніч перед виставою і грандіозна вистава зливаються в одно.
Тепер у катафалку він пригадує собі тільки їхнє засліплення захватом, зелений і рожевий мармур, червоний плюш, величезні люстри. Вони намагалися вичитати з пам’ятної таблиці історію будівлі, прочитати про щастя тридцятип’ятилітнього нікому невідомого архітектора Ґарньє, який зумів виграти конкурс, вони розпізнають ім’я Наполеона III, читають Second Empire та інші незрозумілі речі. Вони захоплюються аркадами і статуями зовні на храмі, їхнім танцем.
Немов він тільки для нас створив цю оперу, найбільший у світі театр, заввишки в тисячу поверхів, нову вавилонську вежу, і от ми, неждано-негадано, всередині.
Коли вони заходять досередини, їх засліплює велетенська, вагою в кілька тон люстра в центрі, немов тисячі зірок у них над головами, аж поки врешті всі світла не гаснуть. Гамлета вони слухають у напівпритомному стані, не дихаючи. Коли вистава закінчується, вони повільно виходять разом з вібруючим людським потоком, надворі сідають на тротуар одразу біля сходів до опери, докраю знесилені радістю і хвилюванням, вони кілька хвилин не можуть видобути з себе ані слова. Їм здається, немов то Париж привітав їх цим «Гамлетом», оперою, у якій вони не зрозуміли жодного слова. Немов місто потиснуло їм руку і запросило стати його гостем. Тоді він сказав до Кіко: