Остання подорож Сутіна
- Автор: Дутли Ральф
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Книги – XXI
- ISBN: 978-617-614-178-5
- Переводчик: Христина Назаркевич
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Остання подорож Сутіна». Краткое содержание книги:
Офіціанти пурхають навсібіч, мов метелики, бряжчать келихами і горнятками, вигукують понад головами замовлення, які чоловік за стійкою мовчки і слухняно приймає. Художник не може відірватися від розмови за сусіднім столиком, з якої він щораз вихоплює слово «кольори». Їм ідеться про якийсь зв'язок між кольорами і болем. Місцевий чоловік кричить: Прекрасно! У французькій мові колір і біль стоять майже поруч. І повторює кілька разів свою знахідку.
Ви тільки послухайте: couleur і douleur.
Йдеться про якийсь лист, написаний, як виглядає, по-німецьки, а цей місцевий має перекласти його французькою. То лист якогось емігранта чи поверненця. Здається, в листі йде мова про якогось конкретного художника, йому б дуже хотілося дізнатися, про якого саме. Художники — допитливі й ревниві істоти, адже для них не існує більше одного художника в одному поколінні. Шанобливо схилятися можна перед старими майстрами, можна боготворити Рембрандта або Курбе чи Шардена, а от серед живих кожне слово про іншого живого художника — перебір.
Він не може розчути ані імені автора листа, чує тільки якесь «сталь», ні художника, того, здається, взагалі не називали на ім’я. Один з тих німецькомовних зачитує речення:
І чому б кольорам не стати братами болю, адже вони, як і він, затягають нас у вічність?
Чоловік з французьким акцентом пропонує замінити братів сестрами:
Et pourquoi les couleurs ne seraient-elles pas les sœurs des douleurs, puisque l'une et l'autre nous attirent dans l'éternel?
Тут на підлогу з дзвоном падає келих, секундну раптову тишу пронизує сердечна лайка, нитка розмови на хвилю уривається, і художник мусить з усіх сил зосереджуватися, щоб підхопити ще хоч щось з розмови, яка тепер ведеться тихше. Та ж говоріть голосніше врешті-решт! Хочеться вигукнути Сутінові в біле простирадло, але язика нема.
Якщо у французькій мові couleur і douleur, колір і біль, справді так близько стоять одне від одного, докидає один з цих трьох, то що Ви скажете про дивне сусідство німецьких слів Farben і Narben, кольори і шрами? Якщо в одній мові кольорові рани до болю очевидні й присутні, пронизують пульсуванням шкіру і тканину мови, то в іншій мові вони свідчать про пережиті поранення, про зарубцьовані рани, про задавнений спогад про біль.
Художник здригається. Адже в його мові кольори римуються з іншим словом, з помиранням:
Ві ан офене вунд… лос міх ніт асой філ мол штарбн ві дер гарбст ін тойзнт фарбн.
Сутін бурмотить щось, що на слух сприймається як плямкання губами об край горнятка. Прислухаючись, він раптом почав розмову з самим собою. Мовчання — це кава з молоком. Воно заспокоює шлункові виразки. Він навіть половини тієї розмови не розчув і не зрозумів. Але слова couleur і douleur до нього доходять відразу, так немов то сигнали, випущені навмисно для нього. Колір і біль — брати, так, справді. Вони невиліковні, навіть якщо кольори рано чи пізно зарубцьовуються.
Ні-ні, колір має втілювати і те, і те, стугоніння болю і залишений шрам. А потім, на сам кінець — помирання. Все залишає рубці, розумієте, видимі сліди. Буквально все. Бездоганні тіла мають хіба античні скульптури, чи постаті в мистецтві стародавнього Єгипту або в творах Модільяні. У Сутіна бездоганного тіла не побачиш, у нього тільки викручені, вузлуваті, сплюгавлені тіла. Нічого в житті не залишилося цілим, нічого вже не направиш. Це — єдині засади, які він визнає. Фарби в нього труться одна до одної, здирають одна одну, обожнюються навзаєм, проклинають і облаюють, звеличують і розпластують долі, поки врешті не починають творити своє зарубцьоване щастя.
Художникові дуже хочеться, всупереч своїй звичці затятого мовчання, повернутися праворуч і звернутися до тих трьох зі здивованим окликом, але для цього вже запізно. Розмову закінчено, лист поверненця заховано, троє чоловіків підіймаються з місць і насувають капелюхи.
Цікаво, де вони тепер? Про це він жодного уявлення не має. Та й звідки. Він до болю повільно закидає голову назад, на якусь мить йому здається, що він ще в катафалку, і він мало не каже стиха до водіїв:
Послухайте, а ви не могли б повернути цих трьох? Може б вони сіли ще разочок отут? Я навіть половини з того всього не второпав. Тут такий галас, безконечно бряжчить скло.