Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Ще будучи прем’єром, почавши операцію в Дагестані, Путін увів обмеження для роботи журналістів, а з початку 2000 року, вже як президент, за журналістів узявся всерйоз. До Ічкерії неможливо було потрапити без акредитації. Відразу кілька державних структур зайнялися поширенням офіційного погляду на другу чеченську війну. Журналістів, які самовільно проникали на Північний Кавказ, відловлювали. Якщо це були чужоземці, їх залякували анулюванням віз і позбавленням акредитації МЗС, без якої в Росії працювати заборонено. Російських журналістів залякували звільненням і «ускладненням життя».
Незважаючи на протести міжнародних організацій, інформаційне поле в Ічкерії було зачищено. Російські журналісти намагалися протестувати, але якось мляво і без ентузіазму, мабуть, розуміючи, що до влади прийшла «жорстка рука». Все частіше Путін разом зі словами про свободу слова почав вживати вирази — «інформаційна війна», «інформаційна зброя». У вересні 2000 року відродження традицій радянської пропаганди було оформлено у вигляді Доктрини інформаційної безпеки — документа, що став програмним для російських чиновників. У Доктрині прямо мовиться, що державні ЗМІ отримують перевагу, а журналісти повинні стати «державниками», тобто брехати так, як це потрібно державі.
Перші плоди нової інформаційної політики Путін почав збирати ще у вересні 1999 року, після вибухів будинків у Москві. Потім була операція НАТО в Югославії, яку висвітлювали в Росії виключно з позиції Кремля. Потім катастрофа атомного підводного човна «Курск». Далі «терористи», які раптом пожвавішали, — вбивство в театральному центрі на Дубровці, Бесланська трагедія. Тепер російські глядачі не сумнівалися, хто все це вчинив і що російська влада нещасна, а також що вона у смертельній небезпеці в оточенні ворогів.
«Потішне» військо Путіна на той час уже складалося з полків і батальйонів. За рівнем пропаганди нова команда НТВ стала головним пропагандистом, решта каналів і так були державними. Військо постійно й стрімко розширювалося — до пропаганди долучалися нові роти і взводи. Авангард друкованої преси — «Комсомольская правда», «Известия» і колишні незалежні газети, що примкнули до них. З радіостанціями також усе було гаразд — тільки «Эхо Москвы» дозволяла собі інколи ставати на бік ворога. Але це було не страшно — із двома мільйонами слухачів змінити загальні настрої населення на відродження імперських амбіцій перша незалежна радіостанція не могла. Для Путіна було важливо мати «кватирку», щоб показувати на Заході, що «свобода слова» в Росії є.
До приходу Путіна у владу інтернет в Росії набуває все більшої популярності. Його, звичайно, теж не залишили поза увагою. Під керівництвом Ґлєба Павловского створюються сайти, що пропагують владу. На форумах інформаційних сайтів з’являються перші «боти» — коментатори, які лають все, що суперечить офіційному погляду, і, навпаки, вихваляють Путіна і його «мудре керівництво», яке врятувало Росію. Після телебачення і радіо Кремль почав наполегливо захоплювати інтернет. З появою закону про екстремізм авторів незалежних газет і веб-сайтів, які ще залишилися, почали притягувати до кримінальної відповідальності. Кількість кримінальних справ проти журналістів і блогерів зросла до 60–70 на рік. Так у «потішного» інформаційного війська Путіна з’явився свій СМЕРШ, що нещадно переслідує всіх, хто сміливо, а то й ненароком не погоджується з державною думкою.
Вважаючи, що Ічкерію вдалося приборкати, Путін почав процес «возвращєнія земель русскіх». Десь за допомогою російської дипломатії — тобто погрозами, десь — військами. Грузію в 2008 році вирішили вгамувати війною, справжньою, з літаками, танками і ракетами. Тепер «потішні» інформаційні війська Путіна стали в пригоді для виконання нових бойових завдань. За кілька днів до початку війни в Цхінвалі раптом виявилося понад 50 російських журналістів, що готують репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південноосетинців». Як тільки почалася війна, все «потішне» військо вмить повідомило про «три тисячі мешканців Цхінвалі, які мирно спали».
Російсько-грузинська інформаційна війна була першою серйозною спробою використати «потішне» військо для боїв за межами Росії. У перших лавах ішли телеканали, за ними радіостанції й газети, замикали ар’єргард інтернет-бійці. Андрєй Нєкрасов та Ольґа Конская, а згодом і Юрій Хащєватскій створили два чудові фільми — «Уроки русского» і «Лоботомия», що розповідають, як Кремль використовував силу пропаганди. Брехали безбожно, використовували чужі кадри, вигадували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.