Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
Схоже на неї: їй бракує передбачливості, вона ніколи не ступить назустріч лиху. А проте — хто знає?— може, вона й має слушність. Не можна йти наперекір материнському інстинкту. Може, й справді краще хлопцеві нічого не знати, поки життєвий досвід озброїть його настільки, що йому буде легше збагнути глибину колишньої трагедії; поки кохання, ревнощі, страждання не зроблять його милосерднішим. Але однаково треба буде вжити застережних заходів, всіх можливих застережних заходів! Ще довго, коли Айріні вже пішла від нього, він не міг заснути — лежав, обмірковуючи ці заходи. Треба буде написати Голлі, попередити її, що Джон і досі не втаємничений у родинну історію. Голлі обережна й стримана, вона подбає про те, щоб і чоловік не проговорився. Джон, їдучи туди завтра, візьме листа з собою.
Отак скінчився день, коли Джоліон впорядкував свої матеріальні справи, скінчився з боєм годинника на стайні, і розпочався новий день, затьмарений душевним розладом, що його не можна було розібрати і впорядкувати...
Не спав і Джон. Він лежав у своїй спальні, що колись була його дитячою кімнатою, охоплений почуттям, можливість якого ставлять під сумнів ті, хто його не зазнавав: коханням з першого погляду. Він відчув, як воно запалило його душу блиском тих темних очей, які глянули на нього через плече Юнони, і його охопила певність, що ця дівчина — його мрія; і те, що було потім, здалося йому водночас і природним, і чудесним. Флер! Самого її імені було майже досить для того, кого так легко полонили чари слів. У нашу гомеопатичну добу, коли хлопці й дівчата навчаються разом і змалку так часто спілкуються, що це майже вбиває усвідомлення статі, Джон вирізнявся своєю старомодністю. В його школу приймали тільки хлопців, а канікули він проводив у Робін-Гілі з товаришами або тільки з батьками. Тому він не міг виробити імунітету проти мікробів кохання, імунітету, якого досягають, вводячи невеликі дози отрути. І тепер у нічній темряві його жерла гарячка. Він лежав, відтворюючи в уяві обличчя Флер, пригадуючи її слова, особливо те «Au revoir!»—і лагідне, і веселе.
На світанку він був так далеко від сну, що встав, узув тенісні черевики, надів штани, светр і, нишком зійшовши вниз, виліз надвір через вікно кабінету. Саме почало розвиднятися; пахли трави. «Флер!— подумав він.— Флер!» Все навколо заливало таємниче бліде світло, все спало, тільки пташки починали щебетати. «Піду в гайок»,— вирішив Джон. Він побіг через поле, досяг ставка саме тоді, коли зійшло сонце, і ввійшов у гайок. Дзвіночки встеляли землю блакитним килимом; модрини стояли, оповиті таємницею,— здавалося, навіть повітря було сповнене таємниці. Джон вдихнув його свіжість і глянув на дзвіночки, що дедалі яснішали в потоках ранкового світла. Флер! Які рими напрошувалися до цього імені! І вона живе в Мейплдергемі — теж гарна назва; це десь на Темзі. Треба буде зараз відшукати на карті. Він їй напише. Але чи відповість вона? Ет! Напевно відповість. Вона ж сказала «Au revoir!» Не «прощавайте!». Яке щастя, що вона впустила хусточку! Якби не це, він би ніколи не познайомився з нею. І що більше він думав про хусточку, то дивовижнішим здавався йому цей щасливий випадок. Флер! В голові його зазвучали рими; слова сполучалися в поетичні рядки; народжувався вірш.
Понад півгодини Джон простояв так, потім повернувся до будинку й, знайшовши драбину, заліз через вікно у свою спальню — просто так, задля розваги. Тоді, згадавши, що вікно в кабінеті лишилося відчинене, він зійшов униз і зачинив його, спочатку прибравши драбину, щоб замести всі сліди, які могли б зрадити його почуття. Надто глибоким воно було, щоб відкрити його хоч одній живій душі — навіть матері.
IV. МАВЗОЛЕЙ
Є будинки, чиї душі відійшли в морок часу, залишилися тільки тіла в сутінках Лондона. Але будинок Тімоті на Бейзвотер-род не належав до таких, бо душа Тімоті ще трималася на ниточці в тілі Тімоті Форсайта, і Смізер підтримувала незмінною атмосферу, просякнуту запахом камфори, портвейну і помешкання, яке провітрюють тільки двічі на день.
Форсайти уявляли собі тепер цей будинок чимось на зразок китайської коробочки для пілюль: кліточки, одна в одній, а в останній з них — Тімоті. До нього не докопатися, принаймні так твердили родичі, які за давньою звичкою або через забудькуватість вряди-годи відвідували свого останнього дядечка. Навідувалася сюди Френсі, яка вже остаточно емансипувалася від бога (вона відкрито заявляла про свої атеїстичні переконання), Юфімія, яка емансипувалася від старого Ніколаса, і Вініфред Дарті, теж емансипована від своєї «світської людини». Зрештою, тепер усі стали емансипованими або принаймні твердять, що стали, хоч це не зовсім одне й те саме.