Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Він був щирий. Він хотів умерти. І він ішов на шантаж.
Раптом нещасний упав лицем Шурці на руки і заридав. Це були перші сльози після смерті його близьких. Він плакав рясними сльозами і вкривав Шурчині долоні поцілунками.
— Це дуже добре! — сказав доктор Розенкранц. — Горе треба виплакати. З сухий горе буває божевілля, сказ. Пацієнт зараз знесилиться і засне…
Але доктор Розенкранц помилився. Виплакавшися, старик справді затих був на якийсь час, та тільки доктор Розенкранц ступив далі крок, він зразу ж схопився.
— Стійте! — гукнув він. — Я зараз закричу!
— Добре! — Доктор Розенкранц відбив кінчик ампули. — Заголіть йому рука! — Він витяг рідину з ампули в шприц.
Широкими завмерлими очима Шурка дивилася на доктора Розенкранца.
Але старий урядовець чудово розумівся на дозировці.
— Це мало… — похитав він головою.
Доктор Розенкранц слухняно відбив кінчик другої ампулки. Старий урядовець знову похитав головою.
— Три, — спокійно сказав він.
— Ви ж бачите, — потис плечима доктор Розенкранц, — ін'єктор маленький, і я зроблю другий укол.
Доктор Розенкранц метко підмінив ампулку і зробив другу ін'єкцію — кофеїну.
Якийсь час старий урядовець сидів недвижно. Очі його були широко розтулені, і глибоко в старих, ви цвілих зіницях жеврів жах. Він одкрив рота, кілька разів вряд хапнув повітря і з свистом потяг його у легені. Тоді ліг на спину і заплющив очі. «Спасибі!» — прошепотів він ще. Потім його обличчя закам'яніло, тільки з куточків очей, з-під повік, безперервним струмочком котилася сльоза по сльозі. Він прощався з життям. Він жалів за ним. Але він радів смерті. І він вірив, що вмер…
— Досить! — сказала Шурка. Вона була аж прозора, і губи в неї трусилися. — Я більше не можу! Хрисанф! Доктор! Я прошу вас — повернімося до барака!..
Доктор Розенкранц пробачливо посміхнувся.
— О бідний руський дівчина. Ваші нерви вже не витримують тільки простий медичний випадок… Одначе я також втомився! — Він склав шприц і закрив чемодан. Мовчки всі троє вийшли і пішли через туманну колію до бараків. У крайньому бараці, номер два, був відгороджений закуток, де стояла лава, стіл і дві табуретки. Це Сич з Лелекою, Боцяном і Чорногузом влаштували діжурку. Сич перестрів усіх на порозі барака.
— Так што, — рапортував він, — дозвольте доложить! За неімєнієм для медицинських, то єсть халатів білого краму, как-то: полотна, нансуку, мадеполаму, бязі абощо — довелось із'ять посредством реквізиції, на основанії законів воєнного врем'я, нові цукрові лантухи в колічествє двадцять п'ять. Госпожа актриса Колібрі вже прорізають дірки для голови та рук. Рядовиє Лелека, Чорногуз і Боцян отбил і в направлєніє базарю для подисканія веществ на предмет пришитія рукавєй…
— Сич! — сказала Шурка, пройшовши до діжурки за Розенкранцом. — Візьміть карабін і станьте на порозі!
— Слухаю! — схопив карабін Сич.
— Що?!
Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.
— Пропустіть!
— Віноват, господин дохтурь! — Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. — Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.
— Що це означає? — доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. — Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!
Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.
— Доктор! — промовила Шурка тихо. — Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…
Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.
— І ви справді притруювали хворих…
Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.
— Ви притруювали поранених! — майже скрикнула Шурка вдруге. — Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?
Сич знову кашлянув у кулак.
Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:
— Ви діти, — сказав він. — Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!
Шурка зітхнула.
— Незрозуміло, — прошепотіла вона.
— Будь ласка, — сказав доктор Розенкранц. — Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон — в обійми морфей…