Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
– Ах ти ж, стрижена курочко! А розводу не хоч!..
Але як, утершись і причесавшись, я сідаю коло грубки й ножем починаю одколювати скалки на розпал, мої мислі потроху охолоджуються, здають назад і скоро, мов розбиті, розходяться в ріжні боки, і от уже полинули сумовитими смугами голубими…
Розвод… Але вона – моя дружина. Не вона, була б інша. Між нас снувалось щось подібне до любові. І далі думаю: в своїм капелюсі, шубці, рукавичках, і з портфелем під рукою вона – моя дружина – інтересна: струнка, подекуди «мініятюрна» блондинка з голубуватими очима; здається, й досі любить мене.
І ще: розвод. Але одружіння однаково не розв’язує проблеми ероса остаточно, навіщо клопіт? Це дурниці.
Промахом з мого боку було те, що я з недбальства довірився якось на жіночу витривалість, легковажно гадаючи, що моя дружина, розуміючи мене, спроможеться офірувати заради якихось фантазмів – звичайними вигодами «сьогодні». От де помилка!
Дійсно, тепер ясно мені, що дружина інакше не могла. Чи припустимо, щоб дівчина могла вмістити проблему мужності, проблему, що її задумано на всю глибінь, де всі розрахунки зведено в одно, де гру робиться на таку непевну карту, як «талан», «доля», «зоря», коли одвага згоджується вибирати між двома або-або, або, коли кожну силу ощаджується з погляду її значення для майбутнього? В умовах сучасності, в очах цинічних фігурантів сучасного паскудства – який це нонсенс!
У грубці злегка гогоче, чайник зненацька починає щось заводити…
«А ти сам віриш у зорю?»
Я хмурюся; замислюючись кудись, бачу – ниточка, чи й того тонше, майже невловиме щось – така надія в’яже мене з прийдешнім.
Смішно… сумно… Зате факти, прості, рельєфні, безцеремонні в своїй оголеності факти – як виразно, фізично лежать вони перед очима…
Я – ніщо, мрійник… бездара… Що за дурниці писав учора? Соромно перепитувати… І старець – тільки дружину зводжу. Куди піду шукати роботи? От і поснідати нема чим. Інстинктовний порух мене схоплює при цім з місця, мерщій я заглядаю до шаховки: чи хліб хоч лишився для мене?.. Нема! Дружина забрала все. «Блокада голодом», – мимоволі кривиться усмішка.
І як сідаю і чекаю, поки закипить чай, і напружено думаю, зростає, невиразно оформлюючись, картина: сині, сизо-сині громади високо – аж до неба – купчаться десь далеко, перед них – попелясто-синя рівнина і смутні безконечні примари рухів… і на ній – я, один, маленький такий… То – життя…
За вікном – сонце аж грається. Сонце спорснуло вже з вікон моєї кімнати, і тут серйозний, синьо-сірий холодок…
«Піду до тої… сволоти», – раптом вирішую я.
Одинадцята година.
Тільки ще почавши спускатися сходами, вже чую специфічний, чимсь мені страшенно одворотний запах, і, мабуть, цей факт незмінності запаху формує в мені безнадію: навряд щоб пофортунило у N. Як і завжди! А від цього встає до N глуха ворожість і безмежне презирство.
Але сходжу. Чемно стукаю в двері.
Поки одчиняють, у голові пробігає світла паркетна кімната, тепло, від нього пилом пахне – жовтий кіт на піяніно. Душна атмосфера комфорту.
«Порадити б завести мавпу… так, мавпу цьому бурбонові», – їдко іронізує думка.
«Да! – одчиняються двері. – Прошу…»
Поки я сідаю на стільці, трохи поодаль бюра, перед яким робоче крісло мого «патрона» – сам він стоїть. Бачу – за пенсне біжать у нього якісь сторонні думки, поколовши обличчя тоненькими зморшками; він дивиться десь. Це – його манера; потім він теж сідає.
– Палити можна? – починаю я.
– А ви й досі ще… махру? – мимохіть зиркнувши на мою цигарку, зауважує N.
– Так… в цім моя привілея, поки що, звичайно. Але в тютюн я вкладаю душу справжнього курця, це його красить, – одповідаю. – У вас душно.
Дійсно, в кімнаті аж давить. Надворі в цю мить прояснюється, і на паркет падають тремтячі, світлі смуги – вражіння таке, ніби вже літо. Ще недавно, мабуть, прибирали – чути запах пилу, кота нема. Зиркнувши на вікно, бачу розбурхане синьо-блакитне море з бурунними, як гнівні коні білі, хмарами – мчить, але доводиться стиснути раптове хвилювання, що ладне вже знятися в мені.
– Да, – раптом закінчує свої думки й відповідає мені на зауваження N, – трохи душно. Багато палять… Гм. А от чого ви не заходили на минулім тижні? Була робота, якраз для вас (він уже знає, чого я тут), були б заробили. Тепер узяв її Р.
Патрон говорить мляво, ніби вишукуючи цю роботу десь перед своїм, од сонця скривленим, обличчям. А я, погладжуючи свою зарослу щоку і пускаючи дим убік, стежу за ним запитливим зором.